загрузка...

Якісні ознаки

. 1. Кожний зі злочинів у складі сукупності передбачений в Особливій частині КК як самостійний склад злочину . Це можуть бути будь‑які поєднання одиничних злочинів: простого з простим (наприклад, крадіжка і зґвалтування); простого з ускладненим або двох ускладнених (наприклад, триваючого і складеного злочинів); закінченого і незакінченого злочинів; а також злочинів, вчинених особою в співучасті або одноособово. 2. Злочини, що утворюють сукупність, як правило, є різнорідними . Але в окремих випадках вони можуть бути однорідними і навіть тотожними . В теорії кримінального права питання щодо характеру злочинів у складі сукупності тлумачиться неоднозначно. Так, О.М. Яковлев вважає, що відмінність сукупності злочинів від інших видів множинності злочинних діянь полягає саме в тому, що сукупність утворюють не будь‑які, а лише різнорідні злочини. Такими злочинами визнаються діяння, що мають різні безпосередні об’єкти, або вчиняються з різними формами вини[187]. Т.Е. Караев і Ю.М. Юшков вказують, що сукупність утворюється різнорідними і однорідними посяганнями[188]. На думку А. С. Нікіфорова і В П. Малкова в сукупність можуть входити не тільки різнорідні, однорідні, а й і юридично тотожні діяння. Зокрема. В.П. Малков пише, що за сукупністю злочинів можуть бути кваліфіковані тотожні діяння, якщо першим діянням є замах на злочин, а другим – закінчений злочин – і навпаки[189]. І.Б. Агаєв наполягає на тому, що однорідні і тотожні злочини не можуть входити до сукупності злочинів, тому що вони є головними ознаками повторності, крім того, – як зазначає цей автор, – кваліфікація злочинів при сукупності заснована на їх різнорідності[190]. На нашу думку, сукупність звичайно утворюється різнорідними злочинами. Однак, вона також може мати місце при вчиненні однорідних злочинів, якщо інші правила кваліфікації таких злочинів не передбачені в законі (визначена в Особливій частини КК, як виняток, повторність однорідних злочинів). Різнорідні і однорідні злочини передбачені в різних статтях або в різних частинах однієї статті Особливої частини КК, а тому при сукупності злочинів кожне з вчинених діянь отримує самостійну кваліфікацію за окремою статтею (частиною статті КК). Це положення прямо закріплене в ч. 2 ст. 33 КК. Як правило, в чинному КК різнорідні і однорідні злочини передбачені в окремих статтях Особливої частини КК, але в деяких випадках різні частини однієї і тієї самої статті також можуть передбачати відповідальність за різні злочини. До таких статей належать, наприклад, ч. 1 ст. 115 КК умисне вбивство і ч. 2 ст. 115 КК – умисне вбивство за обтяжуючих обставин; ч. 1 ст. 371 КК, де встановлена відповідальність за незаконне затримання або привід і ч. 2 цієї статті – що передбачає покарання за завідомо незаконний арешт або тримання під вартою В ч. 1 ст. 357 КК мова йде про викрадення офіційних або приватних документів, штампів, а в ч. 3 цієї статті – про незаконне заволодіння будь‑яким способом паспортом або іншим особистим важливим документом. В ч. 1 ст. 413 КК передбачена відповідальність за продаж військовослужбовцем особистих предметів обмундирування, а в ч. 2 – за втрату ввіреної для службового користування зброї тощо. В цих та інших подібних випадках наведені частини статей КК містять різні склади злочинів і мають самостійні санкції. Тому, наприклад, якщо військовослужбовець спочатку продав своє обмундирування, а потім зіпсував ввірену йому зброю, в його діях матиме місце сукупність злочинів: ч. 1 і ч. 2 ст. 413 КК. Вказану точку зору на кваліфікацію сукупності злочинів поділяє також судова практика. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» прямо зазначено (п. 20), що передбачені законом правила призначення покарання за сукупністю злочинів застосовуються і у випадках самостійної кваліфікації вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами однієї статті кримінального закону, якими передбачено відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні санкції[191]. В окремих випадках сукупність злочинів можуть утворювати тотожні злочини, вчинення яких є якісною ознакою іншого виду множинності – повторності. Це, наприклад, закінчений злочин і кримінально‑каране готування чи замах на такий самий (тотожний) злочин, а так само співучасть в такому злочині[192]. Як бачимо, повторність тотожних злочинів тут одночасно виступає і видом сукупності злочинів. З огляду на своєрідне сполучення двох різних видів множинності, такі випадки в теорії кримінального права цілком слушно називають «повторність‑сукупність »[193]. На можливість кваліфікації за сукупністю тотожних злочинів неодноразово вказував і Верховний Суд України. Зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначається (п. 12), що «при вчиненні двох чи більше зґвалтувань, відповідальність за які передбачено різними частинами ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в іншому – закінченого зґвалтування, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів»[194]. Аналогічне роз'яснення щодо кваліфікації сукупності тотожних злочинів міститься і в п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності»[195]. В кримінально‑правовій літературі також активно дискутувалось питання щодо можливості визнання сукупності при вчиненні злочинів, передбачених різними частинами однієї статті, в яких передбачені основний, кваліфікований та особливо кваліфікований склади одного й того самого злочину. Вважаємо, що виходячи із буквального тлумачення закону, реальну сукупність можуть утворити всі випадки різночасного вчинення діянь, що містять самостійний склад злочину. Така думка підтверджується і в постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року «Про судову практику у справах про хуліганство», в п. 13 якої говориться, що «у разі, коли хуліганські дії містять ознаки, передбачені різними частинами ст. 296 КК, одночасна їх кваліфікація за цими нормами закону можлива тільки за наявності реальної сукупності злочинів, наприклад, хуліганство, що складалося із кількох епізодів, перший із яких характеризувався особливою зухвалістю, другий – крім того застосуванням зброї, а третій – опором представникові влади, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1, 3, 4 ст. 296 КК»[196]. 3. За жоден зі злочинів, які утворюють сукупність, особу ще не було засуджено . Дана ознака є обов'язковою для наявності сукупності злочинів. Поняття засудження не роз'яснюється в кримінальному праві і є терміном кримінально‑процесуального права, хоча КПК України також не використовує його для визначання стадії кримінально‑процесуального провадження. В КПК можна зустріти поняття «засуджений», під яким розуміють особу, щодо якої було винесено (постановлено) обвинувальний вирок суду (ст. 335, 344, 345 КПК тощо). Отже, дана ознака сукупності означає, що всі злочини винна особа вчиняє до винесення (постановлення) обвинувального вироку хоча б за один з них. З цим погоджується більшість науковців, однак існує і протилежна думка, згідно з якою під засудженням слід розуміти не сам факт винесення вироку судом, а тільки той момент, з якого цей вирок набрав чинності[197]. Вважаємо, що подібне розуміння ознаки «вчинення злочинів до засудження» невиправдано звужує поняття сукупності і не ґрунтується на кримінальному законі. Як вже зазначалося, інститут множинності є комплексним. Він складається не тільки із норм, що розташовані в межах генерального інституту кримінального права – злочину, але також включає норми, які регулюють особливості призначення покарання за окремі види множинності злочинів (статті 70–72 КК) і належать до іншого генерального інституту кримінального права – покарання. А тому при визначенні ознак сукупності злочинів слід враховувати не тільки положення ст. 33 КК, а й положення ст. 70 КК, де сформульовані правила призначення покарання за сукупністю злочинів. В ч. 4 ст. 70 КК зазначається, що як сукупність злочинів розглядаються ситуації, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку . Таким чином, сам закон пов’язує засудження із винесенням (постановленням, а точніше, проголошенням) вироку, а не з набранням ним чинності. Інколи в кримінально‑правовій літературі вказують (В.П. Малков), що «суттєвою ознакою сукупності є те, що ні один зі злочинів, що до неї входять, не був ще предметом судового розгляду, і всі вони ставляться особі за провину одночасно»[198]. На нашу думку, таке тлумачення поняття сукупності є необґрунтовано обмежувальним. При з’ясуванні ознаки «вчинення злочинів до засудження» не має значення, одночасно суд розглядає справи про ці злочини чи в різний час; один суд засуджує особу чи різні суди, одним вироком чи кількома. Як зазначалося вите, іноді про раніше вчинений злочин може стати відомо вже після засудження особи за інший злочин. Отже, слід погодитись з М І. Бажановим, на думку якого, «у всіх вказаних випадках злочини вчинені особою раніше засудження хоча б за один із них. Тобто перед нами та ж сама сукупність злочинів, але обтяжена процесуальними обставинами, що позбавляють можливості одночасного розгляду всієї сукупності обвинувачень»[199]. Юридична природа вчиненого від цього не змінюється, бо всі злочини хронологічно вчинені до винесення вироку хоча б за один із них. Крім того, в законі ніде не визначається, що сукупність злочинів обов'язково передбачає одночасний розгляд усіх злочинів, що вчинив підсудний. Особливістю даної ознаки сукупності злочинів також є те, що поняття засудження розповсюджується тільки па вироки, винесені судами України. Відповідно до Закону від 3 березня 1998 р. № 140/98‑ВР «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» Україна не взяла на себе зобов’язання визнавати та враховувати вироки, винесені судами іноземних держав, зокрема, при вирішенні питання про встановлення факту сукупності злочинів[200]. 4. При визначенні сукупності не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності з підстав, встановлених законом (ч. 1 ст. 33 КК). Тобто, як і при інших видах множинності, необхідною ознакою сукупності є збереження юридичних властивостей хоча б двох злочинів, які входять до цієї сукупності. Отже, сукупність буде відсутньою, якщо хоча б один із двох злочинів було декриміналізовано або за один із двох злочинів особу було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі норм Загальної частини КК (статті 44–49, 97, 106 КК) чи у зв'язку із застосуванням спеціальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених в окремих статтях Особливої частини КК. Таким чином, для наявності сукупності злочинів повинні існувати юридичні наслідки раніше вчиненого злочину. Наприклад, особа вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, за який була звільнена від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям згідно зі ст. 45 КК Через деякий час дана особа знову вчинила злочин. Оскільки перший злочин вже не тягне за собою юридичних наслідків, то в даному випадку сукупність злочинів буде відсутньою. Законодавче визначення сукупності не містить її поділу на види, але в судовій практиці і в науці кримінального права сукупність поділяють на два види: реальну і ідеальну . Виділення вказаних видів сукупності визнає більшість науковців. Однак в науковій літературі можна зустріти і протилежні думки. Так, М.С Таганцев, М.Д. Сергєєвський взагалі заперечували існування ідеальної сукупності. Перший з цих авторів вважав, що вона є «продуктом шкільної премудрості», а інший вказував, що ідеальна сукупність представляє собою уявне розчленування єдиного злочину і має розглядатися як єдине злочинне діяння[201]. А.С. Нікіфоров категорично виступав проти поділу сукупності на ідеальну та реальну, а Н. Ф. Яшинова доводила, що при ідеальній сукупності має місце один злочин, який містить ознаки різних складів злочинів, а призначення інституту ідеальної сукупності полягає в тому, щоб заповнити прогалини законодавця, який не зміг передбачити в кримінально‑правових нормах усіх можливих варіантів збігу діянь при вчиненні різних посягань. При цьому авторка вважала, що кваліфікувати ідеальну сукупність треба за всіма статтями КК. ознаки яких містяться у вчиненому діянні[202]. М.І. Бажанов визнаючи існування двох видів сукупності, вказував, що невдалим є сам термін «ідеальна сукупність», бо він не повністю відображує те явище, яке покликаний визначати. «Буквальне його тлумачення, – пише МЛ Бажанов, скоріше за все, і призвело до того, що деякі автори вважали, що ідеальна сукупність (тобто уявна, існуюча в думках) є за своєю сутністю єдиним злочином, хоча і містить ознаки декількох злочинів»[203]. На нашу думку, можна сперечатися з приводу того, наскільки вдалими є терміни «ідеальна і реальна сукупність», однак ідеальна сукупність не є штучною юридичною конструкцією, бо вона характеризує об’єктивну ситуацію, що може виникати при вчиненні декількох самостійних злочинів. Поділ сукупності на ідеальну і реальну заснований на особливостях характеру злочинної поведінки особи при вчиненні нею декількох злочинів. Так, реальна сукупність має місце там, де винна особа різними за часом та відокремленими одне від одного діяннями вчиняє два чи більше злочинів, а ідеальна – де особа одним діянням вчиняє два чи більше злочинів. Реальна сукупність є простим і найбільш поширеним видом сукупності – вона складає понад 90 % від всіх випадків сукупності злочинів. Розглянемо її ознаки. Крім загальних ознак, притаманних сукупності злочинів у цілому, реальна сукупність має такі риси: 1) наявність двох чи більше діянь, кожне з яких представляє собою самостійний злочин, інакше кажучи, кожний злочин вчиняється окремим діянням (дією чи бездіяльністю) винного (наприклад, зґвалтування і крадіжка); 2) ці злочини мають тільки один спільний елемент – суб’єкта злочину; 3) злочини при реальній сукупності можуть бути однорідними чи різнорідними (іноді тотожними), закінченими і незакінченими, а також вчиненими особою в співучасті чи одноособово. Прикладом реальної сукупності закінченого і незакінченого злочинів може стати ця кримінальна справа. Вироком апеляційного суду м. Києва Р. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України і за ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України за те, що він, перебуваючи у квартирі, на ґрунті особистих неприязних стосунків, з метою вбивства двох осіб, почав завдавати удари ніжкою від табурета по голові Ч. та П., від чого останні впали на підлогу. Продовжуючи свої дії Р. з метою доведення свого умислу до кінця завдав ножові поранення потерпілим. Смерть Ч. настала в результаті колото‑різаної рани шиї з ушкодженням сонної артерії. П. були спричинені тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння і його смерть не настала у зв’язку із своєчасно наданою медичною допомогою. До висновку про винність засудженого Р. у вчиненні умисного вбивства потерпілого Ч. та замаху на умисне вбивство потерпілого П. суд дійшов на підставі доказів, перевірених у судовому засіданні, яким дав належну оцінку у вироку. Суд правильно послався на показання Р., дані під час досудового слідства, що прямо викривають його у вчиненні цих злочинів. Ці показання суд обґрунтовано визнав достовірними, оскільки вони стверджуються іншими доказами. Так, за даними судово‑медичних експертиз, пояснення Р. про спосіб, інтенсивність і локалізацію тілесних ушкоджень, які він завдав потерпілим, повністю підтверджені. Локалізація та характер цих ушкоджень свідчать про намір засудженого позбавити життя потерпілих. Згідно з висновками медико‑криміналістичної та судово‑криміналістичної експертиз, виявлені на трупі потерпілого Ч. поранення, а також колото‑різана рана грудей П„могли бути завдані клинком ножа, вилученого з місця події. Потерпілий П. також стверджував, що Р 21 лютого 2005 р. неодноразово заходив до них у квартиру і вимагав у Ч. гроші, однак останній відмовився їх давати. Після 22 год. знову зайшов Р. і почав сваритись із Ч. П. почув звук ударів і побачив, що засуджений завдає удари Ч., а коли останній падав, то з шиї у нього текла кров. Р. також завдав йому особисто не менше п'яти сильних ударів по голові та поранив у груди. Ставити під сумнів ці показання потерпілого підстав немає. Вони узгоджуються з наведеними судом доказами, зокрема зданими судово‑імунологічної експертизи, про те, що на вилученій при затриманні Р. куртці виявлено кров людини, що могла належати потерпілому Ч., а також не виключається наявність крові потерпілого П. Отже, кваліфікація дій Р. за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України є правильною[204]; 4) при реальній сукупності всі діяння, з яких вона складається, вчиняються в різний час, тобто між ними є певний проміжок часу, і одне діяння обов'язково передує іншому. Розрив у часі між вчиненими діяннями може бути будь‑яким: в одних випадках він вираховується роками, в інших – незначним терміном. В літературі звертають увагу, що при реальній сукупності можлива і, так звана, зовнішня одночасність вчинюваних діянь. Зокрема, В.М. Кудрявцев звертав увагу, що такі випадки характерні, наприклад, для злочинів, із яких один вчиняється шляхом злочинної бездіяльності, а інший – шляхом дії[205]. В.П. Малков справедливо зазначав, що при реальній сукупності можливі випадки, за яких ознака різночасного вчинення діянь виражена нечітко; вони інколи співпадають за часом вчинення, але при цьому обов’язково один злочин розпочатий раніше іншого. З цим погоджується і М.М. Становський[206]. З нашої точки зору, подібні комбінації припустимі лише в певних ситуаціях, зокрема, коли діяння, що вчиняє суб’єкт, не мають загальних (спільних) ознак, і хоча б одне з них є триваючим або продовжуваним злочином. Наприклад, особа незаконно зберігає вогнепальну зброю (ч. 1 ст. 263 КК) і в той же час злісно ухиляється від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК). В даному випадку' в період вчинення одного триваючого злочину, суб’єкт починає вчинювати інший триваючий злочин і вони обидва здійснюються на стадії закінченого злочину доти, доки «злочинний стан» особи не буде припинений. Це також є реальна сукупність злочинів. Або, скажімо, особа під час ухилення від сплати аліментів вчиняє грабіж, вбивство, чи будь‑який інший одноактний злочин. Ідеальною сукупністю називають випадки, коли однією і тією ж дією винна особа вчиняє два чи більше злочинів, передбачених різними статтями КК. До її ознак належать такі; 1) наявність однієї дії, якою вчиняються два чи більше самостійних злочинів. Наприклад, суб’єкт підпалює будинок, внаслідок чого позбавляє життя потерпілого. Так, Д. зайшов на садову ділянку, що належала Ш. і переконавшись, що той спить в будинку, з помсти облив двері будинку бензином і підпалив. Пожежа знищила будинок і все майно, що в ньому знаходилось, а хазяїн отримав сильні опіки, від яких помер. Тут однією дією Д. вчинив два злочини: умисне знищення чужого майна шляхом підпалу (ч. 2 ст. 194 КК) і умисне вбивство з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК); 2) тісний зв’язок між злочинами: вони мають спільним елементом не тільки суб’єкта (як у реальній сукупності), а й спільну злочинну дію. При цьому іноді буває так, що ця дія є замахом на певний злочин, і одночасно містить у собі ознаки іншого, закінченого злочину. Вказані ситуації здебільшого мають місце при, так званому, «відхиленні дії або удару». Так, О., бажаючи вбити А., стріляв у нього, але промахнувся і влучив у К., яка випадково опинилася на місці події. Такі дії слід кваліфікувати як замах на вбивство А. і на необережне вбивство К. Багато питань, пов’язаних із кваліфікацією ідеальної сукупності, вирішуються в постановах Пленуму Верховного Суду України. Наприклад, у постанові від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво» Верховний Суд роз'яснював (п. 7), що «давання й одержання як хабара предметів, збут і придбання яких є самостійним складом злочину (вогнепальної (крім гладкоствольної мисливської), холодної зброї, бойових припасів або вибухових речовин, наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речовин тощо), утворює сукупність злочинів і кваліфікується за відповідною частиною ст. 369 чи ст. 368 і тією статтею КК, яка передбачає відповідальність за збут або придбання цих предметів»[207]; 3) злочини в ідеальній сукупності є різнорідними. З цього питання в юридичній літературі висловлені суперечливі думки. Так, В.П. Малков зазначав, що є підстави виділяти ідеальну сукупність однорідних і різнорідних злочинів. А.С. Нікіфоров вказував, що ідеальна сукупність можлива і тоді, коли однією дією вчиняється декілька злочинів, що охоплюються ознаками одного й того ж складу злочину, тобто припускав ідеальну сукупність тотожних злочинів[208]. На нашу думку, сутність ідеальної сукупності полягає саме в різнорідному характері злочинів, вчинених особою. Неможливо одною дією вчинити два однорідних злочини, що спрямовані на однакові або схожі безпосередні об'єкти і мають однакову форму вини (скажімо, одною дією вчинити грабіж і крадіжку). Тим більше неможливо одною дією вчинити два тотожних злочини (наприклад, одночасно дві крадіжки); 4) одночасність вчинення двох чи більше злочинів, тобто між ними немає навіть незначного проміжку часу. Підсумувавши викладене, можна зробити наступні висновки. Основні відмінності між ідеальною і реальною сукупністю полягають у тому, що у першому випадку однією дією (бездіяльністю) вчиняються два або більше різнорідних злочинів, в той час як при реальній сукупності всі діяння, вчинені суб’єктом, є самостійними злочинами, які можуть бути як різнорідними, так і однорідними, а іноді, навіть, тотожними. В останньому випадку реальна сукупність одночасно є повторністю, чого не може бути при ідеальній сукупності. При реальній сукупності злочини мають один спільний елемент – суб'єкта, а при ідеальний – зв'язок між діяннями, що її утворюють, більш тісний: їх об'єднує не тільки спільний суб’єкт, а й спільна дія.
Крім того, при ідеальній сукупності між вчиненими злочинами немає проміжку часу, а при реальній сукупності злочини вчиняються в різний час, хоча і можуть бути пов’язані між собою. Відмінності між ідеальною і реальною сукупністю спостерігаються також при вирішенні питань щодо закінчення строків давності кримінального переслідування (ст. 49 КК). При ідеальній сукупності строки давності починають обчислюватись одночасно за обидва злочини, а тривалість їх визначається залежно від того, який зі злочинів, що входять до ідеальної сукупності, є більш тяжким. При реальній сукупності перебіг давності може перериватись, якщо до закінчення строків давності особа вчинить новий злочин середньої тяжкості, тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину і строки давності обчислюються окремо за кожний злочин. Незважаючи на відмінності між вказаними видами сукупності, кваліфікація дій особи як при реальній, так і при ідеальній сукупності завжди відбувається за декількома статтями (або частинами однієї статті) КК. В науковій літературі справедливо зазначається, що встановлення в кожному конкретному випадку наявності ідеальної чи реальної сукупності злочинів допомагає більш глибоко розібратися в характері вчиненого особою злочинного діяння, вирішити питання про відмежування від сукупності злочинів складених, триваючих, продовжуваних, повторності злочинів, визначити ступінь суспільної небезпеки особи злочинця[209]. Однак, навряд чи можна погодитися з твердженням, що «особа винного при реальній сукупності має більшу суспільну небезпечність, чим при ідеальній сукупності, тому що при ідеальній сукупності особа вчиняє одне діяння, а при реальній – різночасно цілу низку самостійних діянь»[210]. Як слушно зазначив М.І. Бажанов, суперечки щодо того, який із видів сукупності є більш небезпечним, схоластичні, тому що ступінь суспільної небезпеки сукупності визначається не її видом, а характером тих злочинів, які до неї входять[211]. Від сукупності злочинів слід відрізняти вчинення особою складеного злочину . Це є важливим не тільки для визначення сукупності злочинів, а й для правильної кваліфікації вчинених діянь[212]. В теорії кримінального права давно усталилась думка, що складені злочини є спеціальними випадками врахованої законодавцем сукупності злочинів[213]. Таке визначення не суперечить ознакам складеного делікту. В кожному випадку його вчинення так само, як і при сукупності, мають місце два чи більше окремих діяння, кожне з яких передбачено у окремій статті Особливої частини КК в якості самостійного складу злочину. Але, внаслідок органічного зв’язку між такими діяннями, законодавець об’єднує їх в одиничний складений злочин, який кваліфікується за однією статтею КК. Отже, якщо вчинені особою дії (бездіяльність) хоча і передбачені в окремих статтях КК, але в законі існує норма, в якій закріплено відповідальність за їх «сумісне (спільне) вчинення» – сукупність злочинів не утворюється, а має місце одиничний складений злочин, що і враховується при кваліфікації. Наприклад, під час розбійного нападу потерпілому спричиняються тяжкі тілесні ушкодження. В даному випадку буде одиничний складений делікт, передбачений в ч. 4 ст. 187 КК. В той же час умисне вбивство особи під час розбійного нападу не утворює собою ознак складеного злочину, тому що не передбачено в КК в ускладненому вигляді. Тому такі дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів (п. 6 ч. 2 ст. 115 і 4.4 ст. 187 КК). В судовій практиці часто виникають проблеми відмежування сукупності від одиничного складеного злочину, причиною яких є неправильне розуміння ознак останніх. Так, вироком Феодосійського міського суду АР Крим П. та Ш. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України. Як визнав суд, 8 червня 2004 р., близько 2 год., П. та Ш., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на непрацюючому літньому майданчику за приміщенням магазину «Еллада» на вул. Куйбишева у м. Феодосії, грубо порушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, з особливою зухвалістю вимагали від потерпілого Ч„щоб він залишив охоронювану ним територію. Після відмови останнього П. разом із Ш. завдали потерпілому кілька ударів у різні частини тіла, зокрема в голову. Внаслідок побиття потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження з тривалим розладом здоров'я. У касаційному поданні заступник прокурора АР Крим, не оспорюючи правильності встановлення фактичних обставин справи, просить вирок скасувати, а справу направити на нове розслідування у зв’язку з неправильною кваліфікацією дій засуджених. Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задоволенню з наступних підстав. З огляду на матеріали справи засуджені П. та Ш. грубо порушили громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства. Під час вчинення хуліганських дій вони побили і потерпілого Ч., заподіявши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості. У зазначеному випадку хуліганські дії обох засуджених супроводжувалися умисним побиттям потерпілого, внаслідок чого йому було заподіяно середньої тяжкості тілесні ушкодження із тривалим розладом здоров’я (більше 21‑го дня). Аналіз ст. 296 КК свідчить, що її редакція не передбачає спричинення потерпілому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень як кваліфікуючих ознак хуліганства, отже, сукупність цих злочинів не враховується законодавцем в одному складі, і в цих випадках одиничний складений злочин не утворюється. А тому, якщо під час хуліганських дій винним було умисно вчинено інший злочин, який за своїми ознаками та ступенем тяжкості суттєво відрізнявся від хуліганства, а саме: умисне заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень середньої тяжкості, що не є небезпечним для його життя, але спричиняє тривалий розлад здоров’я, то зазначені дії слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 122 КК України і за сукупністю із хуліганством, оскільки такі дії не охоплюються жодною частиною ст. 296 КК України. Виходячи із цих обставин, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора АР Крим задовольнила, вирок Феодосійського міського суду АР Крим від 13 жовтня 2004 р. щодо П. та Ш. скасувала, а справу направила на нове розслідування[214]. Таким чином, віднесення діяння до одиничного складеного злочину або, навпаки, до сукупності злочинів залежить від конструкції складів злочинів у КК. Втім, треба зауважити, що складений злочин сам по собі може утворювати сукупність з іншими видами одиничних злочинів, і тоді кваліфікація таких дій також буде здійснюватися за кількома статтями КК. Наприклад, особа спочатку вчиняє розбій, поєднаний із заподіянням потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187 КК), а потім умисне вбивство з хуліганських мотивів (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК). Сукупність злочинів необхідно відмежовувати від конкуренції норм (іноді говорять про конкуренцію кримінальних законів). Під конкуренцією кримінально‑правових норм звичайно розуміють випадки, коли вчинене діяння одночасно містить у собі ознаки декількох складів злочинів, що передбачені різними статтями (частинами статті) кримінального закону, тобто один і той же одиничний злочин одночасно підпадає під ознаки декількох норм КК[215]. Найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція загальної та спеціальної норм , яка характеризується тим, що одна норма (загальна) передбачає певне коло діянь, а інша (спеціальна) – окремі випадки з цього кола. В таких випадках при кваліфікації застосовується загальне правило: якщо злочин одночасно передбачений загальною та спеціальною нормою, то сукупність злочинів буде відсутньою і застосуванню підлягає спеціальна норма, яка найбільшою мірою відбиває специфіку і особливості даного злочинного діяння[216]. Як зазначав А.Н. Трайнін, «спеціальний склад, так би мовити, бере верх над родовим. Родовий склад перебуває в резерві для тих випадків, які спеціальними складами не охоплюються»[217]. Як приклади цього виду конкуренції можна навести ч. 1 ст. 377 КК – погроза вбивством або насильством щодо судді (спеціальна норма) і ст. 129 КК – погроза вбивством або спричиненням тяжкого тілесного ушкодження (загальна норма); п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – умисне вбивство у зв’язку з виконанням потерпілим своїх службових обов’язків (загальна норма) і ст. 348 КК – посягання на життя працівника правоохоронного органа у зв'язку з виконанням ним службових обов’язків (спеціальна норма). У всіх цих і інших подібних випадках застосуванню підлягає тільки спеціальна норма, а сукупність злочинів буде відсутньою. Пріоритет спеціальної норми перед загальною визнає і судова практика. Так. в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» звертається увагу судів на те, що «злочини, відповідальність за які передбачена ч. 2 ст. 157 КК (перешкоджання здійсненню виборчого права), ч. 2 ст. 162 (порушення недоторканності житла), статтями 371–373 (завідомо незаконні затримання, привід або арешт, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, примушування давати показання) та ч. 2 ст. 376 КК (втручання в діяльність судових органів), являють собою спеціальні види перевищення влади або службових повноважень. Кваліфікація дій виконавців і співучасників цих злочинів ще й за ст. 365 КК можлива лише за наявності реальної сукупності останніх»[218]. Як бачимо, загальна і спеціальна норми не можуть утворювати ідеальну сукупність злочинів і при кваліфікації можуть застосовуються одночасно лише у випадках реальної сукупності тих злочинів, які ними передбачені[219]. Окремим видом конкуренції є конкуренція спеціальних норм . Вона має місце там, де вчинене діяння одночасно підпадає під ознаки двох або більше спеціальних норм. Це буває тоді, коли: а) одна із спеціальних норм містить обставини, що обтяжують відповідальність, а друга, навпаки, обставини, що її пом’якшують, а також б) якщо обидві спеціальні норми містять обставини, що обтяжують відповідальність. За такої конкуренції правила кваліфікації інші. В першому випадку пріоритет має норма з пом’якшуючими обставинами, вона і повинна застосовуватись при кваліфікації. Данин підхід підтримується судовою практикою і ґрунтується на принципі гуманності кримінального закону. Зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я» вказано (п. 8): «умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), або матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за цими статтями КК, навіть, якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості»[220]. Якщо обидві спеціальні норми передбачають обставини, що обтяжують відповідальність, то кваліфікація вчиненого повинна відбуватися за тією з них, яка містить найбільш обтяжуючу обставину. Така кваліфікація ґрунтується на тому, що законодавець, встановлюючи норму з більш тяжкою кваліфікуючою обставиною, вже врахував можливість вчинення цього діяння за менш тяжких обтяжуючих обставин, Роз’яснення щодо кваліфікації даної конкуренції надаються, наприклад, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво», де вказано (п. 20), що «дії особи, яка одержала один хабар за наявності ознак, передбачених і ч. 2, і ч. 3 ст. 368 КК, мають кваліфікуватися лише за ч. 3 цієї статті. При цьому, в мотивувальній частині вироку необхідно зазначати всі кваліфікуючі ознаки злочину»[221]. Нарешті, найскладнішим видом конкуренції норм є конкуренція частини і цілого . Даний вид конкуренції має місце там, де існують дві чи більше норми, одна з яких охоплює вчинене діяння в цілому, а інші – лише окрему його частину. При цьому вказані норми також знаходяться між собою у відносинах супідрядності, але вже не за обсягом, як загальна і спеціальна норми, а за змістом, тобто, як влучно зазначав А.Н. Трайнін, «один спеціальний склад включає до себе елементи іншого складу злочину»[222]. Цей вид конкуренції є більш складним, ніж конкуренція загальної та спеціальної норм і передбачає інші правила кваліфікації, які полягають в наступному: при конкуренції частини і цілого необхідно застосовувати ту норму, яка найповніше охоплює собою всі фактичні ознаки вчиненого діяння. Отже, при конкуренції частини і цілого слід застосовувати ту норму, яка є більш повною за змістом і вужчою за обсягом. Це така норма, що передбачає найбільшу кількість ознак вчиненого діяння і разом з тим розповсюджується, окрім даного діяння, на найменшу кількість інших видів злочинів цієї категорії. Із даного правила можна зробити висновок, що вказаний вид конкуренції здебільшого витікає між одиничними складеними злочинами і тими діяннями, із яких вони утворюються. Норма, що передбачає відповідальність за діяння, що виступають в якості способу чи кваліфікуючої ознаки у складеному злочині, знаходиться у відносинах конкуренції частини і цілого з нормою, що встановлює відповідальність за даний складений делікт. За такої постановки питання складений злочин буде цілим, а діяння, що виступають в якості способу чи кваліфікуючої ознаки, – його окремою частиною. Тут наявні відносини супідрядності за змістом понять. Виходячи із правил кваліфікації такої конкуренції, вважаємо, що норма про відповідальність за складений злочин завжди має пріоритет перед нормами, що передбачають відповідальність за вчинення кожного окремого діяння, які об’єднані в межах одиничного складеного злочину. Отже, наявність такої норми (тобто складеного злочину) виключає необхідність кваліфікації вчиненого за сукупністю злочинів. Інакше кажучи, окремі злочини, що утворюють складений делікт самостійній кваліфікації не підлягають. Слід зазначити, що судова практика в цілому дотримується вказаних правил кваліфікації при конкуренції цілого і частини. Наприклад, в таких складених злочинах, як розбій і вимагання, поєднані із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження (ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189 КК), заволодіння‑чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК), та в багатьох інших, питання про кваліфікацію зазначених дій за сукупністю злочинів не виникає. Тут діють правила кваліфікації одиничного складеного злочину. Підсумовуючи сказане щодо відмінності сукупності злочинів від конкуренції норм, зазначимо, що це є різні поняття. По‑перше, при сукупності одним (ідеальна) чи декількома (реальна) діяннями особи вчиняється два чи більше окремих злочинів, а при конкуренції норм – тільки один злочин. По‑друге, при сукупності має місце множинність злочинів, а при конкуренції‑одиничний злочин. По‑третє, при сукупності підлягають застосуванню дві чи більше окремих статей Особливої частини КК залежно від кількості вчинюваних злочинів, а при конкуренції‑лише одна стаття КК. Конкуренцію норм слід відрізняти від колізії норм , бо це різні поняття[223]. При конкуренції норм суперечностей між нормами не існує, вона завжди виникає там, де один вчинений злочин одночасно підпадає під ознаки двох чи більше статей Особливої частини КК. Колізія ж норм має місце там, де між двома або більше нормами існують суперечності, тобто зміст однієї норми повністю чи частково заперечується змістом іншої. Колізія існує незалежно від того, були чи не були вчинені конкретні злочини, які підпадають під ці норми. Як правило, колізія виникає у випадках прийняття новою кримінального закону, коли слід вирішити питання, який закон слід застосовувати до діянь, вчинених раніше, під час дії попереднього закону. Це питання стосується чинності закону про кримінальну відповідальність в часі, зокрема, його зворотної дії в часі і вирішується на підставі ст. 5 КК, яка є колізійною нормою і призначена для подолання суперечностей між окремими законами. Реальну сукупність злочинів слід відмежовувати від повторності злочинів . Як вже зазначалось, вони мають низку спільних рис: є видами множинності; утворюються двома чи більше злочинами, кожен з яких передбачений в Особливій частині КК в якості окремого складу; ці злочини вчиняються послідовно, з проміжком часу між ними. Розрізняє їх те, що при сукупності всі злочини вчиняються до засудження хоча б за один із них, а для повторності ця ознака не є визначальною. Повторність звичайно складається із тотожних злочинів, тобто таких, що мають однаковий склад і передбачені однією статтею КК. Іноді, у випадках прямо передбачених в законі, повторність можуть утворювати однорідні злочини (ч. 3 ст. 32 КК). Не можуть утворювати повторність різнорідні злочини. В тих випадках, коли особа вчиняє повторно закінчені тотожні злочини, наприклад, повторне одержання хабара службовою особою, її дії кваліфікуються за однією статтею КК, де врахована ознака повторності – в даному випадку ч. 2 ст. 368 КК. Суди інколи припускаються помилок, кваліфікуючи повторність тотожних злочинів за правилами сукупності. Наприклад, вироком Сарненського районного суду Рівненської області П. (судимого 27 квітня 2004 р. за ст. 3 ст. 185 КК України) засуджено за ч. 3 ст. 185 та за ч. 3 ст. 185 КК. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів П. призначено 3 роки 5 місяців позбавлення волі, а за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України йому остаточно призначено 4 роки 6 місяців позбавлення волі. Згідно з вироком П. визнано винним у тому, що 29 грудня 2004 р. приблизно о 2 год. через металеве вікно він проник у гараж М., звідки викрав електрозварювальний апарат (вартістю 980 гри.) та електрокорморізку (вартістю 300 гри.), заподіявши потерпілому шкоди на загальну суму 1280 гри На початку квітня 2005 р. приблизно о 3 год. П. шляхом зриву навісного замку проник у приміщення пилорами, яка розташована на території СГПП «Нове життя», звідки викрав деревообробний станок (вартістю 1300 грн.) та 15 м кабелю до нього, а всього майна на загальну суму 1435 грн. У касаційному поданні заступника прокурора Рівненської області порушено питання про зміну вироку щодо П. у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального законодавства, яке виявилося в призначенні йому покарання за сукупністю тотожних злочинів. Заслухавши доповідача, міркування прокурора про обґрунтованість подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що це подання підлягає задоволенню на таких підставах. Згідно з вироком, П. визнано винним у вчинені двох крадіжок чужого майна, поєднаних із проникненням у гараж та приміщення пилорами, тобто крадіжок, відповідальність за які передбачена ч. 3 ст. 185 КК України. Оскільки в цьому випадку суд дійшов обґрунтованого висновку про вчинення П. повторних тотожних злочинів, його злочинні дії мали бути кваліфіковані тільки за ч. 3 ст. 185 КК України за обидві крадіжки, а не за кожну окремо, то вони підпадають під дію того самого кримінального законодавства. Тому призначення засудженому покарання судом першої інстанції за сукупністю злочинів є неправильним, у зв'язку з цим вирок у цій частині підлягає зміні, а рішення про призначення П. покарання за сукупністю злочинів виключенню з вироку[224]. Якщо ж повторність утворюють злочини, що передбачені різними частинами однієї статті КК. або злочини, що мають різні стадії (наприклад, замах на злочин та закінчений злочин), або має місце повторність однорідних злочинів (у випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК). вчинене кваліфікують за правилами сукупності злочинів, тобто за двома чи більше статтями КК. Таку повторність одночасно визнають видом реальної сукупності. Прикладом правильної кваліфікації «повторності‑сукупності» є наступна кримінальна справа. Новозаводський районний суд м. Чернігова засудив М. за ч. 1 ст. 152 та ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК па чотири роки позбавлення волі за те, що М. 6 серпня 2003 р. приблизно о 16‑й годині завдав потерпілій Б декілька ударів кулаками в живіт і, подолавши в такий спосіб опір потерпілої, вчинив з нею статевий акт усупереч її волі, а після цього намагався задовольнити статеву пристрасть неприродним способом, але не довів свій умисел до кінця у зв’язку з активним опором Б. У касаційному поданні прокурор Чернігівської області порушив питання про зміну вироку в частині кваліфікації дій засудженого. Він вважав, що суд дії останнього щодо намагання задовольнити статеву пристрасть неприродним способом за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК кваліфікував неправильно, бо в них відсутня кваліфікуюча ознака – повторність, а тому дії засудженого слід розцінювати як продовжуваний злочин. Перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання прокурора залишила без задоволення, виходячи з того, що відповідно до ст. 33 КК сукупністю злочинів є вчинення особою двох а більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. Крім того, при сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини КК. Тому суд правильно кваліфікував дії М. за сукупністю злочинів, вчинених щодо потерпілої Б. Як зазначено у вироку, дії засудженого щодо вчинення зґвалтування потерпілої кваліфіковані за ч. 1 ст. 152 КК як закінчений склад злочину. Так само правильно суд обґрунтовано кваліфікував дії М. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 153 КК як замах на задоволення статевої пристрасті неприродним способом, вчинені особою, яка раніше вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 152 цього Кодексу. З урахуванням наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України прокурору Чернігівської області у задоволенні його касаційного подання відмовила[225]. При сукупності вчиняються злочини, передбачені різними статтями (або частинами статті КК), тобто різнорідні і однорідні. Сукупність тотожних злочинів можлива як виняток. Тоді вона одночасно є повторністю. Згідно з ч. 2 ст. 33 КК у всіх випадках сукупності кожний злочин, що до неї входить, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною статтею або частиною етапі Особливої частини КК.
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Якісні ознаки:

  1. Якісні ознаки
  2. Якісні ознаки
  3. Якісні ознаки множинності
  4. Кількісна ознака
  5. Кількісна ознака
  6. Кількісна ознака
  7. Об'єктивні ознаки.
  8. Суб’єктивні ознаки
  9. Суб'єктивна ознака
  10. Об’єктивні ознаки
  11. Суб'єктивна ознака
  12. Об'єктивні ознаки
  13. Ознаки кодування та аналітичні параметри рахунків
  14. Кількісна ознака множинності
  15. 1.4.1. Повторність починів
  16. Сутність та призначення бюджетної класифікації