загрузка...

Якісні ознаки

. 1. Злочини при повторності мають передбачатись однією і тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК , тобто бути юридично тотожними , однаковими за своїм юридичним складом (ч. 1 ст. 32 КК). Тотожними злочинами є такі злочини, які повністю співпадають за своїми об’єктивними та суб'єктивними ознаками і передбачені однією і тією самою статтею Особливої частини КК (наприклад, вчинені послідовно дві крадіжки або два шахрайства). Цей вид повторності називається повторністю тотожних злочинів. У випадках, прямо передбачених в Особливій частині КК, повторністю може визнаватись вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями цього Кодексу, тобто однорідних злочинів (ч. 3 ст. 32 КК). Питання про поняття однорідного злочину кримінальний закон не визначає. В теорії воно тлумачиться різним чином. Так, С.В. Познишев писав, що «під однорідним злочином слід розуміти посягання на такий самий об’єкт, що за характером своїм має такого ж роду вплив на нього»[160]. А.Н. Трайнін зазначав, що однорідними вважаються злочини, в яких предметом посягання є одна й та ж сама група інтересів, що порушуються, а Г.Т. Ткешеліадзе вказував, що для визнання злочинів однорідними необхідна схожість їх об’єктів, вини і мотивів[161]. Однак найбільшу розповсюдженість отримала точка зору, згідно з якою однорідними злочинами визнаються такі злочини, які посягають на однакові або подібні безпосередні об'єкти і вчинені з однією формою вини (обидва умисно або необережно). Це положення було викладене в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 грудня 1962 р «Про практику призначення судами покарання у випадку вчинення нового однорідного чи не менш тяжкого злочину»[162]. І хоча це роз’яснення формально вже давно не має чинності, практика все одно його використовує при вирішенні даного питання. Визначаючи в законі повторність однорідних злочинів, законодавець вдається до різних прийомів законодавчої техніки. Наприклад, щодо злочинів проти власності, пов’язаних з викраденням чужого майна, поняття повторності зазначається у примітці до ст. 185 КК; щодо незаконного заволодіння транспортним засобом – у примітці до ст. 289 КК. В деяких нормах Особливої частини КК конструюються відсильні диспозиції, де повторність визначається шляхом перелічення статей КК, що передбачають однорідні злочини. Це, зокрема, ч. 2 ст. 152 КК, ч. 2. ст. 153 КК, ч. 2 ст. 307–310, ч. 2 ст. 313–314 КК та багато інших. Зустрічаються випадки, коли законодавець обмежує можливе коло повторних однорідних діянь через вилучення із нього окремих злочинів. Саме так сконструйоване поняття повторності умисного вбивства в п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, де говориться про вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116–118 цього кодексу. Як приклад правильної кваліфікації судом повторного вбивства може бути наведена така кримінальна справа. Вироком апеляційного суду Запорізької області від 1 листопада 2005 р. П. засуджено: за ч. 1 ст. 115 КК України та за п. п. 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України за те, що він у сварці, що виникла під час розлиття спиртних напоїв із Я. Г. умисно вбив його, а після цього з метою приховати цей злочин умисно вбив дружину Я. Г. – Я. Д. Як визнав у вироку суд, з метою вбивства Я. Г. на подвір’ї садиби потерпілих П. завдав йому не менше 4 ударів ломиком для монтування коліс по голові, а потім із куска матерії зробив зашморг на шиї потерпілого і задушив його. Після цього він зайшов до будинку, де з куска матерії зробив зашморг на шиї Я. Д. і задушив її. Висновок суду про доведеність винності П. у вчиненні зазначених злочинних дій підтверджується дослідженими у судовому засіданні доказами, які суд проаналізував у вироку, і є обґрунтованим. Згідно з показаннями П. увечері 21 лютого 2005 р. під час вживання спиртних напоїв у Я. Г. і Я. Д. між господарем і ним виникла сварка, під час якої Я. Г. став висловлювати погрози та вдарив його, у відповідь на що П, збив потерпілого з ніг, а потім ломиком для монтування коліс завдав йому два удари по голові, після чого куском матерії задушив його. За тими самими показаннями П. після вбивства Я. Г. він вирішив убити і його дружину – Я. Д., яка перед цим бачила його в їх будинку. З цією метою він повернувся до будинку і куском матерії задушив її. Свої показання П. підтвердив при проведенні відтворення обстановки і обставин події, яке теж проводилося за участю захисника, під час якого він розповів, у який спосіб учинив убивство Я. Г. та Я. Д., продемонстрував, як саме були скоєні ним убивства. Злочинні дії П. за ч. 1 ст. 115, пунктами 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України кваліфіковано правильно. Доводи ж у касаційній скарзі засудженого про неправильне застосування судом кримінального закону є необґрунтованими[163]. Як бачимо, умисне вбивство у сварці однієї особи та умисне вбивство іншої з метою приховання першого вбивства судом правильно кваліфіковано з врахуванням повторності цього злочину за ч. 1 ст.115 КК та п. п. 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК України. В той же час у судовій практиці зустрічаються помилки щодо визначення повторності однорідних злочинів. Так, вироком судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області П. А. засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК та за ч. 2 ст. 15, п. 13 ч.2 ст.115 КК: за замах на умисне вбивство К. І. та такі ж дії щодо К. О. як особу, що раніше вчинила умисне вбивство. Як визнав суд, уночі 8 березня П. А. вийшов на балкон своєї квартири, розташованої на другому поверсі будинку, щоб вистежити невідомих, які протягом січня‑лютого того ж року неодноразово вибивали шибки в його квартирі. Із собою він узяв мисливську рушницю, попередньо зарядивши її трьома патронами. Приблизно о 2‑й годині до його будинку підійшов К. І., з яким у П. А. протягом тривалого часу були неприязні стосунки через невиконані ним боргові зобов'язання. Щоб помститися П. А. за несплату боргу, К. І. каменем вибив шибку в кухні. Господар квартири зробив зауваження, однак К. І. вдруге кинув камінь у бік балкона, де той знаходився, після чого спробував утекти, але П. А., діючи з помсти, з метою умисного вбивства вистрелив із рушниці й заподіяв утікачеві тілесні ушкодження. Свій злочинний намір П. А до кінця не довів із не залежної від його волі причини, оскільки потерпілий усе ж таки втік. 18 червня приблизно о 22‑й годині П. А., зустрівши на вулиці К. О. – брата К. І., запропонував відійти в бік і поговорити. На ґрунті особистої неприязні (через те, що його притягнули до кримінальної відповідальності за замах на умисне вбивство К. І.) П. А. умисно, з метою вбивства ударив К. О. ножем у живіт, заподіявши колото‑різане поранення. Коли потерпілий спробував утекти, П. А., погрожуючи вбивством, наздогнав його і, бажаючи довести до кінця свій злочинний умисел на вбивство з помсти, спробував завдати К. О. ще один удар ножем у шию, але потерпілий підставив руку й одержав колозо‑різане поранення правого плеча. І цього разу П. А. свій злочинний намір до кінця не довів з не залежної від його волі причини, оскільки потерпілому вдалося втекти. За касаційними скаргами засудженого та потерпілих колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок змінила з таких підстав. Суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини злочинів і дав усім доказам у справі всебічну та правильну оцінку, проте при кваліфікації дій засудженого припустився помилки. Як убачається з показань потерпілого К. І., він уночі 8 березня проходив повз будинок П. А. Побачивши останнього на балконі, запитав, коли він поверне борг, а у відповідь почув нецензурні слова, після чого підняв щось із землі, але в цей момент пролунав постріл – його поранили. Свідки П. І. та П. П. показали, що після того, як вони почули дзвін розбитої шибки, П. А. вистрелив із рушниці, яка знаходилася поруч із балконом, і повідомив про це міліцію. За показаннями потерпілого К. О., вночі 8 березня брат – К. І. – повідомив, що його поранив із рушниці П. А. Крім того, 18 червня увечері П. А. намагався вбити його самого, завдавши два удари ножем, але йому вдалося втекти. Згідно з висновками судово‑медичних експертиз К. І. було заподіяно вогнепальне поранення правої половини обличчя, тобто тілесне ушкодження середньої тяжкості, а К. О. – проникне колото‑різане поранення живота з ушкодженням шлунка і підшлункової залози, тобто тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння та колото‑різане поранення правого плеча. За свідченнями К. Н., приблизно о 22‑й годині 18 червня вона й К. О. зустріли П. А., який наполягав на розмові з її чоловіком. Вона з дитиною пішла додому, а К. О, залишився, і через 20 хвилин їй стало відомо, що П. А. поранив його ножем. Свідок К. 0.1. показала, що ввечері 18 червня до неї прийшов К. О. і повідомив, що його поранив П. А. Із протоколу відтворення обстановки й обставин події за участю потерпілого К. О. видно, де і за яких обставин П. А. завдав йому ножові поранення. Кваліфікуючи дії П. А. за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК, суд не взяв до уваги, що кожний громадянин має конституційне право на недоторканність житла, а також на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправного посягання. Як установлено у справі, потерпілий розбив шибку в квартирі, намагався влучити каменем у П. А. За таких обставин засуджений мав право захищати своє житло від протизаконних дій з боку потерпілого, але, умисно стріляючи в останнього з рушниці, обрав такий спосіб захисту, який не відповідав небезпечності посягання. Тому дії П. А. за цим епізодом необхідно перекваліфікувати з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 15, ст. 118 КК як замах на умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони. Оскільки за ч. 2 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст.115 КК настає відповідальність за замах на умисне вбивство, вчинений особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком убивства, передбаченого статтями 116–118 цього Кодексу, а П. А. не є такою особою, його дії мають бути перекваліфіковані на ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст.115 КК як замах на умисне вбивство К. О. З урахуванням викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області від 15 квітня 2002 р. щодо П. А. змінила. Його дії перекваліфіковано з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК на ч. 2 ст, 15. ст. 118 КК та з ч. 2 ст. 15, п. 13 ч. 2 ст. 115 КК на ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК[164]. Таким чином, якщо особа раніше вчинила умисне вбивство, відповідальність за яке передбачена статтями 116–118 КК України і знову вчинила умисне вбивство, її дії не можуть кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, як повторне вбивство, тому що вказані злочини законодавець не визнає однорідними діяннями. Неправильно були застосовані положення закону щодо повторності однорідних злочинів, яка передбачена ч. 2 ст. 307 і ч. 2 ст. 309 КК і в наступному випадку. Вироком апеляційного суду Запорізької області У. засуджений за ч. 3 ст. 308, п. 6 ч. 2 ст. 115, 1 ст 185, ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 307 КК України за вчинення таких злочинів. 28 липня 2005 р. У, перебуваючи у будинку по вул. Ватутіна, з метою заволодіння наркотичними засобами вчинив напад на мешканку будинку О., повалив її на ліжко, а потім, обмотавши електричним дротом шию О., почав із застосуванням сили затягувати петлю і задушив її. Встановлено, що смерть потерпілої О. наступила від механічної асфіксії. Після цього У. заволодів особливо небезпечним наркотичним засобом – опієм ацетильованим. Потім він вчинив крадіжку 5000 грн. та мобільного телефону («Нокіа‑2100») вартістю 270 грн., які належали О. 29 липня 2005 р. У. в своєму будинку збув Є. медичний шприц, заповнений особливо небезпечним наркотичним засобом (опієм ацетильованим) об’ємом 2 мл. При виїзді у цей день з міста У. та Є. їх автомобіль було зупинено працівниками міліції і в ньому було знайдено: опій ацетильований вагою 2,044 г та 5,7 г сухої суміші, яка належить до особливо небезпечного наркотичного засобу – канабісу, який він зберігав без мети збуту. Висновок суду про винність засудженого У. у вчиненні злочинів за обставин, зазначених у вироку, підтверджується сукупністю доказів, перевірених у встановленому законом порядку, досліджених у судовому засіданні та належно оцінених судом; висновками судово‑медичної експертизи про те, що смерть О. настала внаслідок здавлювання її шиї петлею, що спричинило механічну асфіксію; висновками судово‑хімічної експертизи про те, що рідина коричневого кольору, виявлена підчас огляду автомобіля «ЗАЗ‑ОАЕ‑ШОО», є розчином особливо небезпечного наркотичного засобу – ацетильованого опію (вагою 1,044 г). Винуватість У. у вчиненні зазначених злочинів підтверджується також іншими доказами, дослідженими у судовому засіданні і не оспорюється засудженим у касаційній скарзі. Як свідчать матеріали справи. Апеляційний суд всебічно, повно й об’єктивно дослідив обставини вчинених злочинів, дав зібраним доказам належну оцінку, а дії засудженого У за ч. 3 ст. 308, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 307 КК України (за кваліфікуючою ознакою – особливо небезпечний наркотичний засіб) кваліфікував правильно. Водночас дії засудженого У. за ч. 2 ст. 309 КК України суд кваліфікував неправильно, оскільки, відповідно до роз’яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» від 26 квітня 2002 р., незаконне заволодіння наркотичними засобами, психотропними речовинами, їх аналогами та подальше їх зберігання, перевезення, пересилання з метою збуту чи без такої мети, а також їх незаконний збут становлять сукупність злочинів, передбачених статтями 307, 308 чи ст. 309 КК, проте не мають ознаки повторності, передбаченої ч. 2 ст. 307 або ч. 2 ст. 309 КК[165]. У зв’язку з цим дії У. необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 309 КК України, оскільки в його діях повторності однорідних злочинів немає, а зберігання ним наркотичних засобів у великих розмірах йому не пред’являлося як обвинувачення. Із огляду на наведене, підлягає також виключенню з обвинувачення У, така кваліфікуюча ознака ч. 2 ст. 307 КК України, як вчинення ним повторного однорідного злочину. Колегія суддів Верховного Суду України виправила помилку в кваліфікації, припущену апеляційним судом Запорізької області і змінила вирок, виключивши з обвинувачення засудженого кваліфікуючу ознаку ч. 2 ст. 307 КК України – повторність однорідних злочинів; перекваліфікувала дії У. з ч. 2 ст. 309 на ч. 1 ст. 309 КК України і призначила за цим законом 2 роки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 308, п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 307 та ч. 1 ст. 309 КК України, призначила 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна[166]. Таким чином, у будь‑якому разі кожний випадок повторності однорідних злочинів обов’язково повинен передбачатись в Особливій частині КК (ч. 3 ст. 32 KK). 2. Тотожні чи однорідні одиничні злочини, що утворюють повторність, можуть мати різний характер, бути простими чи складними . Так, повторність матиме місце при сполученні двох або більше простих одиничних злочинів, наприклад, двох крадіжок чи крадіжки і шахрайства; також це можуть бути різноманітні сполучення простих і складних, чи тільки складних злочинів, скажімо, повторність утворять «простий» грабіж і продовжувана крадіжка, складений розбій і «просте» шахрайство тощо. 3. Для поняття повторності немає значення чи були злочини, з яких вона складається, закінченими , чи один з них (або більше) був лише готуванням на злочин або замахом на нього[167]. 4. Повторність виникає і в тих випадках, коли один або декілька злочинів, з яких вона складається, вчинені у співучасті , наприклад, у першому злочині мала місце співучасть з розподілом ролей, і особа була пособником, а у другому та ж сама особа виступила виконавцем злочину. Вказані положення щодо повторності знаходять своє підтвердження в судовій практиці. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» зазначається (п. 17), що «відповідальність за повторне умисне вбивство настає незалежно від того, чи була винна особа раніше засуджена за перший злочин, вчинила вона закінчене вбивство чи готування до нього або замах на нього, була вона виконавцем чи іншим співучасником злочину»[168]. 5. Всі злочини, з яких складається повторність, вчиняються в різний час і віддалені один від одного певним проміжком часу . Ігнорування цієї ознаки іноді призводить до помилок при кваліфікації злочинів. Зокрема, вироком Надвірнянського районного суду Івано‑Франківської області Т. М. було засуджено за ч. 2 ст. 152 КК і за ч. 2 ст. 153 КК України. Як визнав суд, 16 березня 2003 р., близько першої години, Т. М., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, в с. Чорний Потік Надвірнянського району зґвалтував потерпілу П., та вчинив задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства та погроз його застосування, вчинивши раніше злочин, передбачений ст. 152 КК України, за обставин, викладених у вироку. У касаційній скарзі адвокат вказує на неправильну кваліфікацію дій Т. М. просить судові рішення скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Заслухавши доповідача, міркування прокурора, адвоката Я. у підтримання своєї касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Суд правильно встановив фактичні обставини вчинених засудженим злочинних дій і його висновок про доведеність вини Т. М. підтверджується показаннями потерпілої П. про те, що на неї напав Т. М. і, наносячи їй тілесні ушкодження та погрожуючи розправою, всупереч її волі зґвалтував її та задовольнив свою статеву пристрасть неприродним способом. Показання потерпілої узгоджуються з показаннями свідків І.І. та І.В. про те, що вночі 16 березня 2003 р. вони спіймали в шкільному саду Т.М., який втікав від них і був не повністю одягнутий, із даними протоколів огляду місця події від 16 березня 2003 р та відтворення обстановки й обставин події за участю потерпілої П., даними висновків судово‑медичної експертизи, згідно з якими у потерпілої П. було виявлено тілесні ушкодження у вигляді саден, синців, подряпин, крововиливів, які відносяться до легких тілесних ушкоджень. Керуючись наведеними доказами, суд правильно кваліфікував дії Т.М. за ч. 2 ст. 153 КК України як задоволення статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства та погроз його застосування, вчинене особою, що раніше вчинила злочин, передбачений ст. 152 КК України. Разом з тим суд неправильно кваліфікував дії Т.М. за ч. 2 ст. 152 КК України. Як визнав суд, і це відповідає доказам у справі, Т.М. спершу зґвалтував потерпілу, а потім без розриву у часі почергово задовольнив свою статеву пристрасть неприродним способом та вчинив насильницькі статеві акти. За таких обставин висновок суду про те, що Т.М. учинив зґвалтування повторно, не можна визнати законним і обґрунтованим, оскільки така кваліфікуюча ознака, як «повторність вчинення зґвалтування» передбачає, що особа раніше вже вчинила такий самий злочин або будь‑який із злочинів, передбачених статтями 153–155 КК України. У зазначеному випадку повторення вчинення засудженим насильницьких статевих актів не можна вважати повторністю вчинення злочину, передбаченого ст. 152 КК України. Таким чином дії Т.М., під час яких він неодноразово вчинив насильницькі статеві акти, суд правильно перекваліфікував з ч. 2 на ч. І ст. 152 КК України. Що стосується дій засудженого, пов’язаних з насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, то вони правильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 153 КК України, оскільки таким діям передувало вчинення ним злочину, передбаченого ст. 152 КК України. З огляду на наведені аргументи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України змінила судові рішення. Вирок Надвірнянського районного суду Івано‑Франківської області і ухвалу апеляційного суду Івано‑Франківської області щодо Т. було змінено, а дії засудженого перекваліфіковано з ч. 2 ст. 152 КК України на ч. 1 ст. 152 КК України, і остаточне покарання йому було визначене за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 152 і ч. 2 ст. 153 КК України[169]. 6. Повторність має місце незалежно від того, чи була особа засуджена за раніше вчинений нею злочин . Ця ознака повторності випливає безпосередньо із закону. В статтях Особливої частини КК, де передбачена повторність (наприклад, ч. 2 ст. 185; ч. 2 ст. 205 КК; ч. 2 ст. 306; ч. 2 ст. 368 КК), вказується на вчинення злочину повторно, без будь‑яких обмежень. Вказане дає підстави виділити два види повторності , а саме: а) повторність злочинів, не пов'язана із засудженням особи за раніше вчинений злочин; і б) повторність злочинів, що пов'язана із засудженням особи за раніше вчинений злочин. Як справедливо зазначав М.Л. Бажанов, «необхідно пам’ятати, що у всіх випадках, коли закон, тобто КК, застосовує в диспозиції відповідної статті термін «повторність» ним охоплюються обидва вказаних вище її види»[170]. Наприклад, в ч. 2 ст. 289 КК встановлено відповідальність за незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене повторно. Цією ознакою охоплюються випадки заволодіння транспортним засобом особою, яка раніше не була засуджена, а також і випадки, коли особа вже засуджувалась за такий самий злочин і має за нього судимість. Зазначимо, однак, що факт засудження особи за попередній злочин створює повторність лише за умови, якщо вона була засуджена судом України. Відповідно до вимог Закону України від 3 березня 1998 р. «Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року» Україна не взяла на себе зобов’язань визнавати та враховувати вироки, винесені судами Договірних Сторін, при вирішенні питання про встановлення факту вчинення злочину повторно. Отже, злочин, вчинений особою в іншій державі, не буде враховуватись судом при визначенні повторності за КК України[171]. 7. Збереження кримінально‑правового значення хоча б двома злочинами, що створюють повторність. Так, повторність як пов’язана, так і не пов’язана із засудженням за раніше вчинений злочин, виключається, якщо хоча б за один із двох злочинів: а) набрав чинності новий закон, що усуває його злочинність і караність (ст. 5 КК); б) особу було звільнено від кримінальної відповідальності чи від покарання на підставі акту амністії чи помилування (ч. 1 ст. 44 КК)[172]. Крім того, повторність злочинів, яка не пов’язана із засудженням за раніше вчинений злочин, є відсутньою і у випадках, коли за цей злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності з підстав, зазначених законом (статті 45–49, 97 106 КК). Таке звільнення може відбуватися і на підставі норм, передбачених в Особливій частині КК, коли до особи застосовуються так звані спеціальні види звільнення від кримінальної відповідальності (наприклад, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 307, ч. 3 ст. 369 та ін.). Повторність, що пов'язана із засудженням, буде відсутньою, якщо за раніше вчинений злочин була погашена чи знята судимість (статті 89, 91, 108 КК). Виключається така повторність і у випадках. коли особу було: а) засуджено вироком суду без призначення покарання (ч. 4 ст. 74 КК); б) звільнено від покарання у зв’язку із закінченням строків давності (статті 80, 106 КК); в) звільнено від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК); г) реабілітовано, тобто визнано несправедливо репресованою в судовому або позасудовому порядку і поновлено в усіх правах. У всіх зазначених випадках вчинений злочин визнається «юридично нікчемним», так би мовити, піддасться забуттю, і не може враховуватися при визначенні повторності. Вказана ознака має дуже велике значення при кваліфікації повторності і в цілому правильно сприймається судовою практикою. Так, Заводський районний суд м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області вироком від 25 квітня 2005 р. засудив С. за ч. 2 ст. 309 КК України. Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалою від 15 липня 2005 р залишив вирок без зміни. С. визнано винною в тому, що 20 листопада 2003 р. вона придбала у не встановленої слідством особи особливо небезпечний наркотичний засіб – 8,4 мл опію ацетильованого – і перевезла за місцем свого проживання. У касаційній скарзі засуджена просила пом'якшити їй покарання, посилаючись на наявність у неї тяжких захворювань, що призвели до інвалідності, у зв'язку з чим вона вживала наркотичні засоби для полегшення болю. С. також заперечувала проти кваліфікації її дій за ознакою повторності. Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу не задовольнила з таких підстав. Винність С. у вчиненні злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку і які обґрунтовано поклав в основу вироку, що у скарзі засуджена не заперечує. Кваліфікація її дій за ч. 2 ст.
309 КК є правильною. Посилання С. на відсутність у її діях такої кваліфікуючої ознаки, як учинення злочину повторно, не заслуговують на увагу. Із матеріалів справи вбачається, що вироком від 21 лютого 2002 р. С. було засуджено за ч. 2 ст. 309 КК, і цю судимість у встановленому законом порядку не знято й не погашено. Тому її дії правильно кваліфіковано за ознакою повторності. У зв'язку із зазначеним та враховуючи, що засудженій призначено покарання відповідно до вимог закону, з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого нею злочину, даних про її особу й інших обставин справи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги С. відмовила[173]. В даному випадку суд правильно кваліфікував дії особи за ч. 2 ст. 309 КК України за ознакою повторності, бо попередню її судимість за аналогічний злочин не знято і не погашено в установленому законом порядку. Однак практика знає й інші випадки, коли ігнорування судами факту погашення або зняття попередніх судимостей особи призводить до неправильного застосування кримінального закону. Підтвердимо наведене матеріалами наступних кримінальних справ. Ірпінський міський суд Київської області вироком від 5 лютого 2004 р. П., раніше судимого 12 червня 2003 р. за ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 317, статтями 70, 75 КК на три роки позбавлення волі, звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки, звільненого від цього покарання 10 вересня цього ж року на підставі п. «б» ст. 1 Закону від 11 липня 2003 р № 1131‑IV «Про амністію» (далі – Закон «Про амністію»), засудив за ч. 2 ст. 309 КК. П. визнано винним у тому, що він 1 вересня 2003 р. приблизно о 12‑й годині з метою незаконного придбання наркотичних засобів для власного споживання зірвав на вулиці гілки дикоростучої коноплі, які переніс на подвір’я будинку та незаконно зберігав їх без мети збуту на горищі сараю названого домоволодіння. 17 вересня 2003 р. приблизно о 9‑й годині П. переклав частину гілок коноплі із сараю на ганок будинку, звідки у цей же день працівники міліції вилучили дві гілки рослинного походження, які визначені фрагментами рослини коноплі та визнані наркотичним засобом – висушеним каннабісом (марихуаною) загальною вагою 31,3 грама. 18 вересня 2003 р. приблизно о 18‑й годині працівники міліції на горищі сараю виявили та вилучили висушені гілки рослинного походження з листям та подрібнену суху рослинну масу, яка визнана наркотичним засобом – висушеним каннабісом (марихуаною) загальною вагою 255 грамів. У касаційному поданні прокурор просив виключити з вироку посилання суду на кваліфікуючу ознаку – повторність вчинення П. нового злочину та перекваліфікувати дії засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК. Перевіривши матеріали справи та наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання задовольнила з таких підстав. Суд правильно встановив фактичні обставини справи. Висновки суду щодо винності П. у незаконному зберіганні наркотичною засобу ґрунтуються на доказах, досліджених у судовому засіданні і детально викладених у вироку. Водночас суд неправильно кваліфікував дії засудженого за ч. 2 ст. 309 КК. Оскільки суд звільнив П. від відбування попереднього покарання на підставі Закону «Про амністію», то відповідно до ч. 3 ст. 88 КК він є особою, яка не має судимості, тому кваліфікація його дій судом за ознакою повторності є неправильною. За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дії П. перекваліфікувала з ч. 2 на ч. 1 ст. 309 КК оскільки в його діях відсутня кваліфікуюча ознака – повторність вчинення злочину та призначила йому покарання в межах санкції цього закону[174]. Інша судова помилка пов’язана із кваліфікацією повторної крадіжки. Вироком Слов'янського міськрайонного суду Донецької області від 18 квітня 2005 р. С, раніше неодноразово судимого, засуджено за ч. 2 ст. 185 КК та за ч. 4 ст. 187 КК України. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 5 липня 2005 р. вирок щодо С. залишено без змін. С. визнаний винним у тому, що він 25 серпня 2004 р. з метою крадіжки зайшов до приміщення Слов’янського районного центру соціальних служб для молоді у м. Слов'янську, шляхом вільного доступу пройшов у один із кабінетів, де зі столу таємно викрав шкіряну сумку (вартістю 40 грн.), що належала Т., у якій було майно потерпілої на загальну суму 246 грн. 70 коп. Також С. 25 серпня 2004 р. з метою заволодіння чужим майном шляхом розбою, маючи при собі ніж. зайшов у магазин «Альянс» у м. Слов’янську, проник за торговий прилавок і заволодів грошима в сумі 68 грн., після чого, будучи помічений працівниками магазину, які намагалися його затримати, з метою утримання викраденого С. ножем заподіяв К. легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я, а Г. і Ф., які усвідомлювали злочинний характер дій засудженого і намагалися його затримати, – тяжкі тілесні ушкодження. У касаційній скарзі засуджений С. заперечував вчинення ним розбійного нападу, стверджував про безпідставність засудження за ч. 2 ст. 185 КК України, оскільки попередня його судимість погашена, і просив вирок скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд. Дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню. Дії С. кваліфіковані судом за ч. 2 ст. 185 КК України як таємне викрадення чужого майна повторно. Така кваліфікуюча ознака, як повторність інкримінована С. у зв'язку тим, що, як зазначено у вироку, в засудженого є незнята і непогашена судимість. Дійсно С. раніше був засуджений за вчинення тяжких злочинів, останнього разу 13 липня 1993 р. – на 7 років позбавлення волі, а звільнений 16 січня 1998 р. за відбуттям строку покарання. Також С. був засуджений у 1980 році на 10 років позбавлення волі. Строк погашення судимості за ст. 55 КК УРСР для осіб, засуджених до позбавлення волі на строк не більше 10 років, був установлений на рівні 8 років зі дня відбуття покарання. Строк погашення судимості за п. 8 ст. 89 КК України для осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкий злочин, дорівнює 6 рокам зі дня відбуття покарання, якщо вони не вчинять нового злочину. Відповідно до ст. 5 КК України, закон про кримінальну відповідальність, який її пом’якшує, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які, зокрема, відбули покарання, але мають судимість. Злочин, передбачений ст. 185 КК України, С. скоїв 25 серпня 2004 р., тобто через 6 років і 7 місяців після відбуття покарання. Отже, врахування такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, у зв’язку з наявністю попередньої судимості С. є безпідставною, тому його дії належить перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 185 КК України[175]. Отже, щодо кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 185 КК України, в даному випадку було застосоване кримінальне законодавство, яке не підлягало застосуванню. Тому цей вирок було обґрунтовано змінено шляхом виключення кваліфікуючої ознаки повторності крадіжки із формули обвинувачення. Розглянуті нами кількісні і якісні ознаки є обов’язковими для такого виду множинності злочинів як повторність. При відсутності хоча б однієї із зазначених ознак повторність виключається. Повторність слід відмежовувати від суміжних з нею понять. Зокрема, повторність тотожних злочинів, яка не пов’язана із засудженням винного за раніше вчинений ним злочин, зовні дуже схожа із одиничним продовжуваним злочином. І хоча в ч. 2 ст. 32 КК зазначається, що не є повторністю продовжуваний злочин, що складається із двох або більше вчинених в різний час тотожних злочинних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром, проблеми щодо їх розмежування в практиці існують. Схожість продовжуваного злочину із повторністю тотожних злочинів обумовлюється двома ознаками: а) він також складається із низки тотожних (однакових за юридичним складом діянь) і б) між цими діяннями існує певний проміжок часу. Однак, між повторністю і продовжуваним злочином є суттєві відмінності. Так, при продовжуваному злочині особа має єдиний злочинний намір, що охоплює заздалегідь поставлену загальну мету і єдиний умисел та об’єднує всі тотожні діяння, вчинені нею. При повторному вчиненні тотожних злочинів кожен з них має свою суб’єктивну сторону і самостійний умисел, який виникає кожного разу самостійно (спочатку) перед вчиненням кожного окремого злочину. Продовжуваний злочин – це одиничний злочин. Якщо встановлені його ознаки, то повторність виключається і діяння особи кваліфікується як простий склад злочину (наприклад, за ч. 1 ст. 185 КК – як продовжувана крадіжка). При повторному вчиненні тієї ж крадіжки матиме місце множинність злочинів і застосуванню буде підлягати ч. 2 ст. 185 КК (кваліфікований склад злочину). У судовій практиці поняття продовжуваного злочину використовується здебільшого щодо корисливих посягань на власність, хабарництва тощо. Так, продовжуване вилучення майна згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, повинно складатися із низки тотожних дій. охоплюватись з самого початку єдиним умислом на заволодіння конкретним майном і вчинятись одним способом[176]. Виходячи з цього, суди визнають, що крадіжка або привласнення майна із одного джерела і одним і тим самим способом не може кваліфікуватись як продовжуваний злочин за відсутністю даних щодо єдиного умислу на привласнення конкретної суми грошей. Отже, якщо особа, вчиняючи крадіжки, не мала наміру на викрадення певної кількості майна і кожна крадіжка була самостійним епізодом, то в таких випадках в діях особи буде повторність, а не одиничний продовжуваний злочин. Таку позицію займає судова практика і у справах про хабарництво. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво», зокрема, зазначається (п. 15). що одержання службовою особою в декілька прийомів одного хабара за виконання чи невиконання дій, обумовлених із тим, хто його дає, потрібно розглядати як одиничний продовжуваний злочин. Кваліфікувати такі дії за ознакою повторності не можна. В той же час одночасне одержання службовою особою хабара від декількох осіб належить кваліфікувати як вчинене повторно тоді, коли він дається за вчинення дій в інтересах кожної особи, яка дає хабар, а службова особа усвідомлює, що одержує його від декількох осіб[177]. Вчинення особою двох чи більше самостійних продовжуваних злочинів, передбачених однією статтею КК, потрібно розглядати як повторність злочинів. Наприклад, особа через деякий проміжок часу вчиняє дві самостійні продовжувані крадіжки. Кваліфікація повторності залежить від того, які злочини входять до її складу. Так, при повторності закінчених тотожних злочинів, всі злочини охоплюються однією і тією самою статтею Особливої частини КК, де передбачена відповідальність за повторне вчинення даного злочину (наприклад, повторний грабіж кваліфікується за ч.2 ст.186 КК, повторне незаконне заволодіння транспортним засобом – за ч. 2 ст. 289 КК, а повторне отримання хабара, – за ч. 2 ст. 368 КК)[178]. Цієї вимоги судова практика в цілому дотримується, однак випадки неправильного застосування закону іноді трапляються. Так, вироком Синельниківського районного суду Дніпропетровської області В. було засуджено: за ч. 1 ст. 309 і за ч. 2 ст. 309 КК України за те, що вона 15 травня 2004 р., близько 10 год., на платформі «Ксенівка» Придніпровської залізниці у невстановленої слідством особи без мети збуту незаконно придбала особливо небезпечну наркотичну речовину – опій ацетильований – у кількості 3,0 мл., який зберігала та перевозила до вилучення. Повторно 5 серпня 2004 р. В. без мети збуту виготовила з макової соломки наркотичний засіб – опій екстракційний, який у неї було вилучено працівниками міліції у кількості 0,19 г. та 0,32 г. у перерахунку на суху вагу. У касаційному поданні прокурор просив судові рішення змінити у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Заслухавши доповідача, думку прокурора М., перевіривши матеріали справи та доводи, наведені у касаційному поданні, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню. З огляду на вирок В. засуджено за те, що вона 15 травня 2005 р. придбала, зберігала та перевозила наркотичну речовину, а 5 серпня 2004 р. виготовила таку речовину. Останній епізод кваліфіковано за ознакою повторності. Однак, відповідно до вимог ст. 32 КК України при повторності тотожних злочинів усі злочини охоплюються однією і тією самою статтею Особливої частини КК, в якій передбачена відповідальність за повторне вчинення зазначеного злочину. За таких обставин колегія суддів, погоджуючись із доводами касаційного подання, вважає, що вирок у частині кваліфікації дій В. підлягає зміні з виключенням кваліфікації дій засудженої за ч. 1 ст. 309 КК України як зайвої, тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Синельниківського районного суду Дніпропетровської області щодо В. змінила, виключила кваліфікацію дій засудженої за ч. 1 ст. 309 КК України як зайву й ухвалила вважати її засудженою за ч. 2 ст. 309 КК України[179]. Цікаво, що за справою П. при кваліфікації повторності грабежу сталася помилка «навпаки». Визнавши, що грабіж вчинений повторно, суд помилково кваліфікував дії засудженого не за ч. 2 ст. 186 КК України, як належало, а за ч. 1 ст. 186 КК України. Вироком Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 13 березня 2006 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України. Згідно з вироком П. визнаний винним у тому, що 19 грудня 2005 р., приблизно о 16 год., повторно, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, у кафе «Вись» у м. Мала Виска він відкрито викрав у неповнолітнього У. мобільний телефон вартістю 450 гри. У касаційному поданні заступника прокурора Кіровоградської області порушено питання про скасування вироку щодо П. та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону та невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. При цьому прокурор зазначає, що хоча суд визнав винним П. у відкритому викраденні чужого майна, вчиненому повторно, але засудив його за ч. 1 ст. 186 КК України. Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на таких підставах. Як вбачається із матеріалів справи, злочинні дії П. органами досудового слідства кваліфіковані за ч. 2 ст. 186 КК України як грабіж, вчинений повторно. Таку кваліфікацію дій П. визнано правильною і судом, про що зазначено у мотивувальній частині вироку. Однак, незважаючи на це, вироком суду П. визнаний винним та засуджений за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК України, що суперечить фактичним обставинам справи, хоча покарання йому призначено за санкцією ч. 2 ст. 186 КК України. Таким чином, доводи касаційного подання про те, що до засудженого П. судом неправильно застосовано кримінальний закон, колегія суддів вважає обґрунтованими. На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Кіровоградської області задовольнила. Вирок Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 13 березня 2006 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд[180]. В тих випадках, коли одні злочини, які входять до повторності, були закінченими, а інші – ні, або, якщо при вчиненні одних злочинів особа діяла як виконавець, а інших як організатор, підбурювач або пособник, вчинене не можна кваліфікувати за одною статтею КК, бо незакінчені злочини і злочини, вчинені у співучасті, мають одержати окрему кваліфікацію з посиланням на відповідну частину ст. 15 чи ст. 27 КК[181]. Наприклад, при вчинені двох крадіжок, з яких перша була незакінченою на стадії замаху, дії особи слід кваліфікувати: а) як замах на крадіжку за ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК та б) як закінчений повторний злочин – за ч. 2 ст. 185 КК. Правильність такої кваліфікації підтвердила колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України за справою М. Апеляційний суд Житомирської області залишив без зміни вирок Коростенського міського суду тієї ж області щодо М., засудженого за ч. 2 і 3 ст. 185 КК та за ч. 1 ст. 194 КК за те, що він за попередньою змовою з К., 19 вересня 2002 р. таємно викрав із сараю П. належне останньому майно на суму 764 грн., а наступного дня – на суму 75 грн. 23 вересня 2002 р. приблизно о 9‑й годині М. проник до будинку П., звідки таємно викрав майно на суму 232 грн. Того ж дня приблизно о 12‑й годині засуджені знову прийшли до цього будинку. М. спостерігав за навколишньою обстановкою, а К. проник у будинок і намагався таємно викрасти майно на суму 134 грн. Коли його помітив потерпілий, К. продовжував утримувати викрадене майно, а М. тим часом утік. Крім того, 13 жовтня 2002 р. М. таємно викрав велосипед вартістю 125 грн., який належав потерпілому К. О., а 3 листопада 2002 р. проник у квартиру О. і таємно викрав звідти майно на загальну суму 348 грн. та умисно пошкодив меблевий гарнітур вартістю 486 грн. У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеність винності засудженого М. у вчинених злочинах, порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд у зв’язку з неправильною кваліфікацією дій засудженого. Заслухавши суддю‑доповідача, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила подання частково з таких підстав. Як убачається з матеріалів справи, М. вчинив ряд посягань на чуже майно, в тому числі замах на його викрадення. Довівши винність М. у вчиненні інкримінованих злочинів, суд виключив кваліфікацію його дій за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК як зайву, вважаючи, що дії підсудного за епізодом замаху на викрадення майна П. охоплюються ч. 3 ст. 185 цього Кодексу, оскільки він повторно вчинив крадіжку чужого манна за іншим епізодом. Таке рішення суду, як обґрунтовано зазначено у касаційному поданні, суперечить роз'ясненню, даному Пленумом Верховного Суду України у п. 33 постанови від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності», відповідно до якого в разі вчинення винною особою декількох злочинів проти приватної власності, одні з яких були закінченими, а інші ні, незакінчені злочини мають одержати окрему кваліфікацію. При апеляційному розгляді справи цю помилку суду виправлено не було. За таких обставин вирок місцевого суду, як і ухвала апеляційного, підлягають зміні. З огляду на наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Коростенського міського суду та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області щодо М. змінила: перекваліфікувала його дії за епізодом замаху на викрадення майна потерпілого П. 23 вересня 2002 р. з ч. 3 ст. 185 КК на ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 цього Кодексу[182]. Якщо повторність тотожних злочинів прямо не передбачена в статті Особливої частини КК (наприклад, особа послідовно вчинила два службових підроблення), то вона розглядається згідно з п. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання. Кваліфікація повторності однорідних злочинів, як правило, не викликає труднощів. За такої повторності кожний окремий злочин потребує самостійної кваліфікації за відповідною статтею КК, причому наступний злочин кваліфікується за ознакою повторності. Наприклад, якщо особа послідовно вчинила шахрайство, а потім грабіж, то її дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 190 КК і ч. 2 ст. 186 КК (як грабіж, вчинений повторно). Певним винятком із цього правила є вчинення особою декількох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК України. Відповідно до роз'яснень, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» (п. 17), в зазначених випадках дії винного кваліфікуються за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК з урахуванням повторності[183]. Однак суди не завжди дотримуються вказаних правил кваліфікації. Прикладом судової помилки може стати наступна справа. Апеляційний суд Сумської області засудив: Я. – за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена п. 12 ч. 2 ст. 115, п. 9, 13 ч. 2 ст.115 КК, ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 146 КК. Н. – за сукупністю злочинів, відповідальність за які передбачена п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 122 і ч. 1 ст. 396 КК. В. – за ч. 1 ст. 396. Згідно з вироком Я., Н. і В. визнано винними у вчиненні злочинів за таких обставин. 10 жовтня 2006 р. Я. і Н., перебуваючи в будинку Л. і Ш… під час розпивання з ними спиртних напоїв, діючи спільно, заподіяли їм ударів ніжкою від стільця, металевим совком, а також руками й ногами у різні частини тіла, у тому числі по голові та в грудну клітку, унаслідок чого Ш. знепритомнів, а Л. отримав середньої тяжкості тілесні ушкодження. Я. і Н., доводячи до кінця спільний умисел на позбавлення життя 111., з метою приховати злочин за допомогою В., який вважав, що потерпілий мертвий, відвезли тіло останнього до озера і вкинули у воду. Смерть Ш. настала від механічної асфіксії внаслідок потрапляння води в органи дихання. Того ж дня, щоб приховати вчинене, Я., примусивши очевидця вбивства Л. сісти в автомобіль, привіз його до свого будинку й закрив у погребі, незаконно позбавивши волі, а 11 жовтня умисно вбив. Наступного дня Я., Н. і В. із метою приховати вбивство віднесли труп Л. за межі господарства Я. і закопали. У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, вказав на те, що суд помилково кваліфікував злочинні дії Я. окремо за п. 9 ч. 2 ст. 115 і п. 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК по кожному вчиненому ним вбивстві, тоді як мав кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 115 цього Кодексу та відповідними пунктами цієї статті. Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав. Перевіркою матеріалів справи встановлено, що суд правильно встановив фактичні обставини вчинених засудженими Я., Н. і В. злочинів та правильно кваліфікував злочинні дії: Н. – за п. 12 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 396 КК, В. – за ч. 1 ст. 396 цього Кодексу, Я. – за ч. 1 ст. 122 та ч. 1 ст. 146 того ж Кодексу. Разом із тим суд неправильно кваліфікував злочинні дії Я. окремо за п. 12 ч. 2 ст. 115 і п. 9, 13 ч. 2 ст.115 КК, оскільки відповідно до вимог кримінального закону при вчиненні особою кількох умисних вбивств за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ч. 2 ст. 115 КК. дії винного мають бути кваліфіковані за цими пунктами та за п. 13 ч. 2 зазначеної статті з урахуванням повторності. Про це зазначено і в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи». Крім того, у п. 18 цієї постанови Пленуму передбачено, що при засудженні особи за декількома пунктами ч. 2 ст. 115 КК покарання за кожним пунктом цієї статті окремо не призначається. Проте суд, всупереч вимогам кримінального закону та вказаним роз’ясненням Пленуму, окремо кваліфікував злочинні дії засудженого Я. за конкретними пунктами ч. 2 ст. 115 КК та окремо за ними ж призначив йому покарання. Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Апеляційного суду Сумської області щодо засуджених Н. і В. залишила без змін, а щодо засудженого Я. – змінила: постановила вважати його засудженим за пунктами 9, 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК[184]. Якщо один вчинений винною особою злочин підпадає під ознаки різних частин однієї статті КК, що передбачають різні кваліфіковані склади цього злочину (наприклад, грабіж, поєднаний з проникненням у житло (ч. 3 ст. 186) і у великих розмірах (ч. 4 ст. 186 КК), то вчинене діяння кваліфікується за тією частиною статті, що передбачає більш суворе покарання (в даному випадку за ч. 4 ст. 186 КК). Кваліфікація за ознакою повторності тут не потрібна, тому що в цьому випадку вчиняється лише один злочин, у якому наявні лише декілька кваліфікуючих ознак. Але в процесуальних документах, наприклад, в обвинувальному вироку, всі ці кваліфікуючі ознаки обов’язково повинні бути зазначені. Якщо ж особа у різний час вчиняє два злочини, які підпадають під ознаки однієї й тієї самої статті Особливої частини КК, але кожен із них містить кваліфікуючі ознаки, передбачені у різних частинах цієї статті (наприклад, особа вчиняє спочатку грабіж, передбачений ч. 3 ст. 186, а через деякий час – ч. 4 ст. 186 КК), то вчинене має визнаватися і повторністю, і сукупністю (так звана, «повторність‑сукупність»)[185]. У такому випадку вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів (у наведеному прикладі за ч. 3 ст. 186 і ч. 4 ст. 186 КК). Що ж стосується формули обвинувачення, то у відповідних процесуальних документах мають бути зазначені всі кваліфікуючі ознаки цих злочинів, у тому числі і повторність.
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Якісні ознаки:

  1. Якісні ознаки
  2. Якісні ознаки
  3. Якісні ознаки множинності
  4. Кількісна ознака
  5. Кількісна ознака
  6. Кількісна ознака
  7. Об'єктивні ознаки.
  8. Суб’єктивні ознаки
  9. Суб'єктивна ознака
  10. Об’єктивні ознаки
  11. Суб'єктивна ознака
  12. Об'єктивні ознаки
  13. Ознаки кодування та аналітичні параметри рахунків
  14. Кількісна ознака множинності
  15. 1.4.1. Повторність починів
  16. Сутність та призначення бюджетної класифікації
  17. Внутрішня побудова рахунків
  18. Депозитні операції банків
  19. non bis in idem
  20. А