загрузка...

Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів

. Обравши той чи інший принцип для визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів, суд має призначити його у відповідних, встановлених законам межах . Аналіз статей 70, 72 КК, у яких ті межі визначені, дозволяє стверджувати, що визначення остаточного покарання за сукупність злочинів, тобто встановлення його граничної межі залежить від того принципу, за яким остаточне покарання і призначалося за сукупністю цих злочинів. 1. При застосуванні принципу поглинення (ч. 1 ст. 70 КК) найбільш суворе за видом чи розміром покарання, призначене за один із злочинів, поглинає собою менш суворі покарання, призначені за всі інші злочини, тому остаточне покарання тут завжди дорівнює цьому більш суворому покаранню [328]. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначається довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). то остаточне покарання завжди дорівнює цьому виду покарання, бо за сукупністю воно визначається на підставі ч. 2 ст. 70 КК шляхом поглинення довічним позбавленням волі будь‑яких менш суворих покарань[329]. 2. У разі застосування принципів як повного, так і часткового складання (частини 1 і 2 ст. 70 КК) останнє здійснюється у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК, з якої випливає, що остаточне покарання визначається тут: а) або в межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, що передбачає більш суворе покарання; б) або в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК[330]. Роз’яснюючи порядок складання покарань у межах санкції статті, яка передбачає більш суворе покарання. Пленум Верховного Суду України в постанові від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» (п. 22) зазначає, що «остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за найбільш суворим видом покарання за окремі злочини, що до неї входять, і в межах санкції того закону, який передбачає більш суворе покарання»[331]. З цього роз’яснення випливає, що суд, по‑перше, повинен визначити, яке з призначених покарань є найбільш суворим, виходячи: а) або із його розміру – якщо за окремі злочині призначені покарання одного виду; б) або з його виду – якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів. По‑друге, суд має визначити допустиму межу складання призначених покарань, виходячи при цьому вже не з розміру (строку) покарання, яке призначене за окремий злочин, а беручи до уваги той його максимум , який встановлений в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає найбільш суворе покарання[332]. Однак у випадках, якщо хоча б один зі злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК), суд відповідно до ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів вже не в межах санкції, а в межах максимального строку, встановленого для відповідного виду покарання в Загальній частині КК [333]. Із цих приписів закону випливає, що обов'язковою умовою призначення остаточного покарання в межах максимальних розмірів, встановлених для певного виду покарання в Загальній частині КК. є вчинення особою (а, отже, і входження до сукупності) злочину відповідного ступеня тяжкості. Причому, в ч. 2 ст. 70 КК не тільки вказується на певний ступінь тяжкості вчиненого злочину, а і підкреслюється, що коли мова йде про тяжкий злочин , він має бути ще й умисним , а коли йдеться про особливо тяжкий злочин, форма вини значення не має і останній може бути як умисним, так й необережним . Слід також ураховувати, що визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку відповідного його виду є правом суду, а не його обов'язком . У частині 2 ст. 70 КК прямо зазначається, що суд може (а не зобов’язаний) визначити остаточне покарання у цих межах, тобто має право вирішувати це питання на свій розсуд . Тому, навіть якщо до сукупності входить умисний тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд з огляду на обставини конкретної справи, на свій розсуд приймає вмотивоване рішення і визначає остаточне покарання: а) або в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання, б) або в межах санкції статті, яка передбачає найбільш суворе покарання. 3. У випадках, коли за окремі злочини призначаються такі різновидні покарання, які передбачені в ч.
3 ст. 72 КК, і суд доходить висновку про недоцільність застосування щодо них принципу поглинення, всі вони застосовуються до засудженого одночасно і кожне з них виконується самостійно. Тобто у цих випадках остаточне покарання за сукупністю злочинів дорівнює розмірам тих видів покарань, які були призначені за окремі злочини. 4. Як випливає із приписів статей 98‑103 КК, призначення покарання щодо неповнолітніх має певні особливості. Аналіз цих статей свідчить, що, такі особливості, крім іншого, стосуються: а) кола тих видів покарань , які можуть бути застосовані до неповнолітніх (ст. 98 КК), і б) граничних (мінімальних та максимальних) розмірів (строків) їх призначення (статті 99‑102, ч. 2 ст, 103 КК); в) кола тих додаткових обставин, які повинен враховувати суд при призначенні покарання щодо неповнолітнього (ч. 1 ст. 99, ст. 100, ч. 1 ст. 103 КК). Безумовно, що зазначені особливості повною мірою розповсюджуються на випадки як призначення покарання за окремі злочини, так й визначення остаточної його міри за їх сукупністю. Однак урахування цих особливостей ще недостатньо, бо при призначенні покарання слід вирішити і питання про те, на який саме момент має бути констатований судом неповнолітній вік особи: на час вчинення нею злочину або на час проголошення вироку і призначення покарання . Слід ураховувати, що у різних нормах закону це питання вирішується, нажаль, по‑різному[334]. Так, у статтях 98, 99 і 103 КК в загальній формі вказується на те, що зазначені тут покарання призначаються неповнолітньому; у ст. 100 КК встановлено, що громадські та виправні роботи призначаються неповнолітньому у віці від 16 до 18 років; у ст. 101 КК уточнюється, що арешт застосовується до неповнолітніх, які на момент постановлення вироку досягли 16 років. Таким чином, у перелічених нормах закон пов’язує призначення покарання з неповнолітнім віком особи на момент проголошення щодо неї вироку . Інакше вирішується це питання в ст. 102 КК, в ч. 1 якої встановлюються обмеження в призначенні максимальних строків позбавлення волі щодо осіб, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, а в ч. 2 цієї статті передбачається заборона на призначення позбавлення волі за вперше вчинений злочин невеликої тяжкості щодо неповнолітнього . Про призначення певних строків позбавлення волі щодо неповнолітнього говориться і в ч. 3 ст. 102 КК. Таким чином, у різних частинах однієї і тієї самої норми закону (ст. 102 КК) по‑різному вирішується питання про встановлення того моменту, з якого неповнолітній вік особи може позначитися на особливостях призначення щодо нього одного й того самого виду покарання – позбавлення волі. Безумовно, що різні підходи при вирішенні цього питання, наявні в зазначених нормах закону, навряд чи виправдані і повинні бути усунуті[335]. Недостатньо чітке вирішення цього питання в законі призводить до того, що суперчливо вирішує його і судова практика, коли по одних справах береться до уваги неповнолітній вік особи на час вчинення злочину[336], а по інших – на час розгляду справи в суді[337]. На нашу думку, при вирішенні цього питання, у тому числі й при врахуванні неповнолітнього віку винної особи в нормах Розділу XV Загальної частини КК, слід виходити із загальновизнаного принципу, який закріплений в п. 3 ч. 1 ст. 66 КК і згідно з яким при призначенні покарання має враховуватися неповнолітній вік особи на час (момент) вчинення ним злочину . Тому слід погодитися з позицією Верховного Суду України, який в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 18) прямо зазначає, що, наприклад, «конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена… неповнолітнім, навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли повноліття»[338]. При тлумаченні положень ч. 2 ст. 103 КК Верховний Суд також виходить з віку, якого досягла особа ще до вчинення злочину (а не на момент проголошення вироку), коли в вищезгаданій постанові (п. 27), роз’яснює, що «остаточне покарання у виді позбавлення волі, призначене за сукупністю злочинів або вироків особі, яка вчинила злочин у віці до 18 років, не може перевищувати 15 років»[339].
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів:

  1. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  2. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  3. 2.3. Особливості призначення окремих видів покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  4. 3.3. Судова практика з питань призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  5. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  6. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  7. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  8. 1.4.2. Сукупність злочинів
  9. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  10. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  11. Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів Вступ
  12. І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, 2008