загрузка...

Суб'єктивна ознака

. Змішана вина : умисел щодо діяння і основного (прямого) наслідку і необережність щодо додаткового (похідного) наслідку. Питання про змішану (складну, подвійну) вину є неоднозначним і суперечливим в кримінальному праві[145]. Як відомо, окремі склади злочинів в законі сформульовані таким чином, що в них має місце ускладнена суб’єктивна сторона, коли в межах одного складу злочину чітко проглядається різне психічне ставлення суб’єкта до діяння (умисел) і до наслідків (необережність). Такі склади в теорії кримінального права називаються складними складами з двома формами вини[146]. їм в свою чергу відповідають складні злочини з двома формами вини, які інакше вчені називають злочинами, що кваліфікуються за тяжкими наслідками або злочинами з похідними наслідками[147]. На думку А.І. Рарога, який досліджував суб’єктивну сторону злочинів даного виду, вони характеризуються сполученням двох різних форм вини: умислу і необережності (сполучення прямого і непрямого умислу, а також недбалості і самовпевненості змішаної вини не утворює). При цьому мова йде про «різне психічне ставлення особи щодо різних юридично значущих об'єктивних ознак, одні з яких є обов’язковою ознакою основного складу злочину, а інші –кваліфікуючим наслідком»[148]. На неоднорідне психічне ставлення особи щодо діяння і наслідків в злочинах даного виду вказують В.Д. Іванов, С.К. Мазуков, Є.В. Шевченко та інші автори. Звернемо увагу, що в КК РФ 1996 р. питання щодо відповідальності за злочини, які вчинені з двома формами вини, регламентується безпосередньо в законі. В ст. 27 КК РФ зазначається, «якщо в результаті вчинення умисного злочину спричиняються більш тяжкі наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання і не охоплюються умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає тільки у випадках, якщо особа передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав розраховувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не передбачала, але повинна була і могла передбачити настання цих наслідків. В цілому такий злочин визнається вчиненим умисно». Приблизно так само вирішується зазначене питання і в КК Туркменістану 1997 року. Отже, додаткові (похідні) наслідки можуть бути поставлені у провину лише за умови необережного до них ставлення. Щодо діяння і основного (прямого) наслідку повинна бути встановлена умисна форма вини. На практиці визначення суб'єктивних ознак злочинів з похідними наслідками викликає найбільше помилок. Особливі проблеми виникають при кваліфікації тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) і його відмежуванні від умисного та необережного вбивства. Зокрема, неправильне встановлення форми вини щодо наслідків злочину призвело до судової помилки за справою Б. і Д., яких було засуджено апеляційним судом Луганської області: Б. – за пунктами 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК на 15 років позбавлення волі; Д. – за п. 12 ч. 2 цієї ж статті на 11 років позбавлення волі за те, що вони, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, затіяли сварку з О., під час якої в них на ґрунті особистих неприязних стосунків виник умисел на його вбивство. Б., діючи за попередньою змовою з Д., завдав кілька ударів кулаками в обличчя О. Після нього потерпілому завдав ударів кулаками в цю ж частину тіла Д., від чого О. впав на підлогу. Намагаючись позбавити життя потерпілого, Д. і Б. завдали йому не менше ніж п’ять ударів ногами по тулубу з обох боків, а останній – ще й удару ногою по голові. Потім Д., а після нього й Б., завдали металевим совком не менше ніж п’ять ударів по голові О., а Б. – ще й по тулубу потерпілого. Діючи спільно, Б. і Д. заподіяли О. тілесні ушкодження у виді ран, перелому кісток носа, численних переломів ребер, розриву тканини печінки, від яких той помер на місці події. Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково, а вирок щодо Б. і Д. – зміні у порядку, передбаченому ст. 395 КПК. з таких підстав. Висновки суду про винність Б. у злочині, за який його засуджено, відповідають фактичним обставинам справи і підтверджені наведеними у вироку доказами, які суд належним чином дослідив. Доводи засудженого Б. про те, що між його діями і смертю О. немає причинного зв’язку, безпідставні і спростовані такими доказами. При розслідуванні справи та її розгляді в суді Б. визнав факт побиття разом із Д. потерпілого. Б. засвідчив, що спочатку ударів О. він завдав кулаками в обличчя, а після того, як той впав, – ногами по тулубу й голові, а також ударив один раз у живіт. Показання Б. про обставини побиття потерпілого підтверджені показаннями Д., які останній давав під час досудового слідства, а також об’єктивно узгоджуються з даними судово‑медичної експертизи трупа О., згідно з якими наявні на ньому рани, крововиливи, садно, переломи кісток носа і ребер та розрив тканини печінки утворилися внаслідок дії тупих твердих предметів, якими, за висновком експерта, могли бути кулаки, взуті ноги. Рани в ділянці голови, за його ж твердженням, могли утворитися від дії тупого твердого предмета з обмеженою контактуючою поверхнею, яким міг буз и металевий совок, долучений до справи як речовий доказ. Смерть потерпілого настала від закритої травми тулуба, що супроводжувалася численними переломами ребер, розривом тканини печінки. Разом з тим доводи Б. про відсутність у нього умислу на вбивство О. га вчинення злочину за попередньою змовою ізД. ґрунтуються на матеріалах справи, тому заслуговують на увагу. Обґрунтовуючи наявність у засуджених умислу на вбивство потерпілого, суд у вироку послався на їхні дії, спрямовані на виконання об’єктивної сторони злочину, а також кількість і локалізацію тілесних ушкоджень на трупі О. та механізм їх заподіяння. Однак з такими висновками суду погодишся не можна. Як убачається з матеріалів справи. Б., Д. і О. проживали неподалік один від одного, стосунки між ними були нормальними. Безпосередньо перед подією, що сталася, а також у перервах між побиттям потерпілого Б. і Д. розпивали з ним спиртні напої. Б. і Д. ще на початку досудового слідства заявили, що умислу на вбивство О. не мали, а побили його за те, що він проміняв телевізора, який йому не належав, на горілку, але в цьому зізнатися не бажав. Крім того, відповідно до показань засуджених, при побитті потерпілого вони один одного стримували від активних дій і залишили його живим. Такі показання Б. і Д. наявними у справі доказами не спростовані та не суперечать висновку судово‑медичної експертизи, згідно з яким потерпілий після заподіяння йому тілесних ушкоджень короткий проміжок часу міг рухатися і вчиняти певні дії. Не може в цьому випадку бути доказом про умисне позбавлення життя засудженими О. й та обставина, що вони, як установив суд, завдали йому ударів совком по голові. Такі дії не мають причинного зв'язку зі смертю потерпілого. Згідно з висновком судово‑медичного експерта, в такий спосіб О. були заподіяні легкі тілесні ушкодження. Із пояснень експерта в суді вбачається, що за умови надання потерпілому медичної допомоги наслідок його лікування міг бути позитивним. Суд установив і зазначив у вироку, що Б. і Д. під час побиття потерпілого діяли спільно і в ситуації, що склалася, були співвиконавцями злочину. Даних про те, що вони заздалегідь домовилися про вбивство О., у справі немає. Не навів їх у вироку й апеляційний суд, обмежившись лише формальним посиланням на вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Враховуючи всі обставини вчинення злочину, спосіб заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому, причини припинення злочинних дій, а також поведінку засуджених і потерпілого, яка передувала події, їх відносини, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що Б.
і Д. при побитті О. не мали умислу на його вбивство, а тілесні ушкодження заподіяли йому в обопільній бійці без мети позбавлення життя. Про те, що така бійка мата місце, крім визнання цієї обставини засудженими, свідчать також дані судово‑медичних експертиз про наявність у них тілесних ушкоджень. При цьому, завдаючи потерпілому ударів по тулубу, засуджені усвідомлювали, що такими діями заподіюють тілесні ушкодження, небезпечні для його життя, передбачали, що від таких дій може настати смерть О., але легковажно розраховували на її відвернення, тобто ставлення засуджених до наслідків, що настали, було необережним. За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційного суду щодо Б. Та Д. змінила: перекваліфікувала дії Б. із пунктів 12, 13 ч. 2 ст. 115 КК, Д. – із п. 12 ч. 2 цієї ж статті на ч. 2 ст. 121 КК[149]. Таким чином, невстановлення умислу до похідного наслідку дає підстави кваліфікувати це діяння за ч. 2 ст. 121 КК, тобто як злочин з похідними наслідками. Питання щодо відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, через свою суперечливість і неоднозначність спеціально роз’яснено Пленумом Верховного Суду України в постанові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» (п. 22), де акцентувалася увага, що «суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: (при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю»[150]. Вказані роз’яснення Пленуму Верховного Суду України були покладені колегією суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у підставу виправлення судової помилки, припущеної Апеляційним судом АРК щодо кваліфікації дій А якого було засуджено за умисне вбивство і визнано винним у тому, що він, будучи судимим за умисне вбивство, 9 травня 2005 р. під час сварки, що виникла під час процесу застілля у кв. 160 на вул. Субхи, 5 смт. Гаспра м. Ялти, з неприязні умисно вбив У., наніс потерпілому численні удари ногами в різні частини тіла, наступив йому на шию ногою. У касаційній скарзі засуджений А. просив змінити вирок, перекваліфікувати його дій з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України. Стверджує, що він побив потерпілого, але не мав наміру вбивати його. Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, засудженого А., який підтримав доводи скарги, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла наступного. Винність А. у вчиненні злочину за обставин, зазначених у вироку, доведена показаннями самого засудженого, свідка К. та іншими доказами у справі. Разом із тим суд безпідставно дійшов висновку про те, що, наносячи У. численні удари ногами, А. мав умисел на позбавлення його життя. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що приймаючи рішення про зміст і спрямованість умислу винного А., суду потрібно було виходити з сукупності всіх обставин вчиненого злочину, до того ж ураховувати не тільки саму по собі кількість нанесених винним ударів потерпілому, а й використані ним знаряддя і засоби злочину, його стосунки з потерпілим, які передували злочину, поведінку під час виконання злочину, причини припинення злочинних дій. В той же час, визнаючи засудженого винним в умисному вбивстві У. під час сварки і кваліфікуючи ці дії за ч. 2 п. 13 ст. 115 КК України, суд фактично виходив із факту нанесення ним численних ударів ногами в різні частини тіла потерпілого, від чого той і помер, і не врахував, що сам по собі факт нанесення потерпілому численних ударів не свідчить про умисел А. на вбивство. Не було взято до уваги і ставлення засудженого до вчиненого та інші дані, які містяться в матеріалах справи. Під час досудового слідства і в судовому засіданні А. сам визнавав факт побиття ним потерпілого і стверджував, що не мав умислу па вбивство. Зазначені твердження засудженого не спростовані, у матеріалах справи немає даних, які б свідчили про намір А. вчинити вбивство У. Згідно з матеріалами справи засуджений, потерпілий і свідок К. упродовж вказаного дня розпивати спиртні напої. Застілля вони розпочали у квартирі останньої з самого ранку. Напідпитку з’ясовували між собою стосунки і весь час сварились. Надвечір, коли вони знову зійшлися, між А. і У. розгорівся конфлікт, оскільки К. продовжувала за столом жалітись на останнього та розповідала, що він її часто б'є. А. став на захист господарки квартири. Заявивши, що провчить її кривдника, він побив його руками і ногами. Щодо безпосередньої події злочину, то суд, згідно з мотивувальною частиною вироку, побудував своє рішення винятково на показаннях свідка К. на досудовому слідстві. Разом із тим, він проаналізував їх вибірково. До того ж у судовому засіданні К. безпосередньо не допитував і ті її твердження, які мають суттєве значення для справи, залишив без уваги. Йдеться про наступне: К. зазначала, що як тільки А. на її зауваження припинив бити У, він заставив потерпілого йти до ванної кімнати вмитись і. не дочекавшись цього, примусив його зробити це. Незабаром вони вийшли звідти та А. знову почав бити потерпілого, проте на її зауваження припинив свої дії і пішов із квартири. Крім цього, К. твердила, що коли залишав квартиру, то вони ще раз повернулись до спиртного. Вона пригостила і потерпілого, який перебував на підлозі, при цьому запитала його, чи потрібно викликати швидку допомогу, але він відмовився. За таких обставин, вчинене А. діяння необхідно розглядати не як умисне вбивство У., а як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинило смерть потерпілого. Тому злочинні дії засудженого слід перекваліфікувати з п. 13 ч. 2 ст. 115 на ч. 2 ст. 121 КК України[151]. Підсумовуючи наведені ознаки, визначимо, що злочин з похідними наслідками – це вид багатооб'єктного складного одиничного злочину, в якому умисне суспільно небезпечне діяння спричиняє два окремих наслідки – основний (прямий) та додатковий (похідний), що настають послідовно і характеризуються різним психічним ставленням особи: до прямого наслідку – умисел, а до похідного – необережна форма вини . Як і всі одиничні злочини, злочин з похідними наслідками завжди кваліфікується за однією статтею (чи частиною статті) Особливої частини КК. Завершуючи розгляд питання щодо поняття і видів одиничних злочинних діянь, вкажемо, що надана в роботі детальна їхня характеристика обумовлена тим, що це є найважливішим інструментом упізнанні інституту множинності злочинів. По‑перше, одиничні злочини дають змогу з'ясувати із яких структурних елементів складається сама множинність. По‑друге, визначення поняття та видів одиничних злочинів має значення для кваліфікації злочинів і для призначення покарання. Нарешті, це дає можливість знайти критерії для відмежування цих злочинів від схожих з ними видів множинності, про що буде йтися в наступних розділах цієї роботи.
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Суб'єктивна ознака:

  1. Суб'єктивна ознака
  2. Суб’єктивні ознаки
  3. Якісні ознаки
  4. Кількісна ознака
  5. Кількісна ознака
  6. Кількісна ознака
  7. Об'єктивні ознаки.
  8. Якісні ознаки
  9. Об’єктивні ознаки
  10. Об'єктивні ознаки
  11. Якісні ознаки
  12. Ознаки кодування та аналітичні параметри рахунків
  13. Кількісна ознака множинності
  14. Якісні ознаки множинності
  15. Н