загрузка...

Суб'єктивна ознака

. Складений злочин в цілому, а також і всі діяння, з яких він утворений, характеризуються лише умисною формою вини . Цей висновок випливає із особливостей співвідношення діянь в складеному злочині, яке свідчить, що в середині нього не може бути різного психічного ставлення суб’єкта до основного і додаткового(их) діянь та їх об’єктів. Так, у тих злочинах, де спосіб виступає в якості окремого діяння, суб’єкт, вчиняючи це діяння допоміжного характеру, переслідує мету вчинити інше, основне діяння. Він завжди діє цілеспрямовано, усвідомлює спосіб вчинення основного діяння, передбачає, що саме цей спосіб забезпечить настання наслідку і бажає цього наслідку. Наприклад, вчиняючи насильницький грабіж, винний усвідомлює, що саме шляхом застосування насильства, що не є небезпечним для життя та здоров’я, він заволодіє чужим майном, передбачає, що таке насильство сприятиме заволодінню майном і бажає заволодіти цим майном. В складених злочинах другого виду, де основне діяння кваліфікується додатковим злочином, зміст умислу дещо інший. Кваліфікуючий злочин завжди підвищує суспільну небезпеку діяння в цілому, отже його фактичні ознаки також мають усвідомлюватися суб’єктом. Наслідки додаткового кваліфікуючого злочину можуть і не бути бажаними для винного, а виступати побічним результатом основної діяльності[95]. Скажімо, при вбивстві, поєднаному із зґвалтуванням, може мати місце непрямий умисел щодо смерті потерпілої, якщо застосовуючи насильство і бажаючи подолати її опір, винний свідомо припускає, що може таким чином позбавити потерпілу життя. Вивчення суб’єктивної сторони складених злочинів дає підстави вважати непереконливими точки зору деяких авторів щодо можливості вчинення суб’єктом необережного додаткового діяння в складеному злочині. Зокрема, В.В. Устименко вважає, що таким складеним злочином, як перевищення влади або службових повноважень, яке супроводжувалось насильством (ч. 2 ст. 365 КК) охоплюється спричинення необережного тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження[96]. Дане твердження не є обґрунтованим, бо в цьому випадку (як і в інших подібних), насильство виступає способом вчинення основного діяння, вказує на його цілеспрямованість, що свідчить лише про умисну вину. Спосіб вчинення злочину є об’єктивною ознакою, він обов'язково повинен усвідомлюватися особою. А.І. Рарог справедливо зазначає, що науково необґрунтованим є побудування необережної форми вини щодо таких кваліфікуючих ознак, як особливі властивості об’єкта, спосіб вчинення злочину, обстановка, умови тощо[97]. При вчиненні умисного злочину особа може діяти необережно лише щодо одної кваліфікуючої ознаки – суспільно небезпечного наслідку, а «інші кваліфікуючі обставини умисного злочину можуть ставитися у вину лише тоді, коли злочинець завідомо знав про наявність таких обставин»[98]. До речі, судова практика однозначно виключає можливість поглинання необережної шкоди ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК. В п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудна 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» роз’яснено, що необережне заподіяння смерті, тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. 3 ст. 365 КК, тобто, на думку Пленуму, є не складеним злочином, а іншим видом одиничного злочину – таким, що кваліфікується за наслідками. За ч. 2 ст. 365 КК кваліфікується лише умисне спричинення шкоди здоров’ю, що виразилося в завданні побоїв або ударів, умисних легких або середньої тяжкості тілесних ушкодженнях, катуванні, мордуванні, тощо[99]. Таким чином, застосування насильства, а значить, і спричинення шкоди потерпілому, не може не охоплюватися умислом винного в тих складених злочинах, де насильство виступає способом їхнього вчинення. Отже, в тих випадках, де основне діяння поєднане (супроводжується, пов'язане тощо) з додатковим діянням, суб'єкт завжди усвідомлює, що вчиняє діяння, яке посягає на декілька об’єктів кримінально‑правової охорони, передбачає, що внаслідок цього настануть суспільно небезпечні наслідки і бажає чи свідомо припускає їх настання. Звідсіля випливає, що складений злочин має не лише чіткі об'єктивні ознаки, а й з суб’єктивної сторони характеризується тільки умисною виною. Всі випадки необережного спричинення шкоди знаходяться за межами його складу. Підсумовуючи викладене, визначимо, що складений злочин – це вид одиничного складного багатооб'єктного (поліоб'єктного) злочину, що об'єднує декілька внутрішньо пов'язаних, супідрядних умисних діянь, кожне з яких передбачено в кримінальному законі як окремий самостійний склад злочину. Зазначимо також, що в літературі деякі автори не завжди вбачають різницю між складними і складеними злочинами, ототожнюють їх, називаючи «складними (складеними)», як, наприклад, Р.Р. Галіакбаров і Ю.І. Ляпунов, або «складними або складеними», як, наприклад, МЛ. Бажанов і О.М. Яковлев[100]. На нашу думку, це не є суто термінологічна неточність. Складний злочин це родове поняття щодо складеного злочину. Останній є лише одним із багатьох видів одиничних складних злочинів, а тому ставити між ними знак рівності і ототожнювати, на наш погляд, неприпустимо. Складений злочин це найбільш розповсюджений вид одиничних складних діянь. Він завжди повинен кваліфікуватися за одною статтею (чи частиною статті) Особливої частини КК. Наявність в законі вказаних деліктів дає можливість посилити відповідальність за типові, вже існуючі в реальному житті складні форми злочинної діяльності, не застосовуючи при цьому правила кваліфікації за сукупністю злочинів, що дозволяє позбутися надмірної, громіздкої кваліфікації. Однак судова практика суперечливо і неоднозначно ставиться до такого юридичного явища, як складені злочини, нерідко припускаючись помилок в кваліфікації. Так, вироком Великоберезнянського районного суду Закарпатської області від 31 березня 2003 р. Д. і К. визнано винними й засуджено за ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК за те, що вони у співучасті з Б. та М. 18 грудня 2002 р. приблизно о 21‑й годині вчинили на вулиці хуліганські дії щодо М. М. та П. При цьому Д. і К. після того, як М. М. упав на землю, руками й ногами побили його, внаслідок чого останній одержав тілесні ушкодження середньої тяжкості. Діями всіх засуджених П. було заподіяно легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я. Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 19 червня 2003 р. вирок залишено без зміни. У касаційному поданні заступник прокурора Закарпатської області порушив питання про зміну судових рішень щодо К. і Д. – виключення з кваліфікації їхніх дій ч. 1 ст. 122 КК як зайвої, оскільки склад злочину «хуліганство» охоплює заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Як бачимо, прокуратура помилково дійшла висновку, що ч. 2 ст. 296 КК є складеним злочином, який містить у собі як грубе порушення громадського порядку, так і насильство (середньої тяжкості тілесне ушкодження), хоча із змісту закону цей висновок зовсім не випливає. В складеному злочині завжди можна виділити, так би мовити, «прочитати» діяння, з яких він складається, а в даному випадку цього зробити не можна. Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що воно задоволенню не підлягає з таких підстав. Відповідно до чинного кримінального закону такі насильницькі дії, як побої, мордування, умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень, а також умисне знищення чи пошкодження майна характеризують особливу зухвалість як одну з ознак хуліганства і тому додаткової кваліфікації не потребують. Якщо ж під час хуліганських дій вчинено злочини, які за своїми ознаками і ступенем тяжкості істотно відрізняються від хуліганства (у даному випадку – умисне заподіяння тілесних ушкоджень середньої тяжкості), то ці злочини мають кваліфікуватися за сукупністю з хуліганством, бо вони не охоплюються жодною з частин ст. 296 КК. За таких обставин дії К. і Д. правильно кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 296 та ч. 1 ст. 122 КК. Тому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання відмовила[101]. Непослідовними та суперечливими є підходи судової практики і до кваліфікації такого складеного злочину, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. 10 ч. 2 ст. 115 КК). Звернемося до історії питання. До 1959 року в КК всіх союзних республік була передбачена відповідальність за вбивство, вчинене з метою полегшити або приховати інший тяжкий злочин (ст. 142 КК УРСР 1922 р., ст. 138 КК УРСР 1927 р.). Законодавець не конкретизував, яке саме суспільно небезпечне діяння він вважав «іншим тяжким злочином», не визначав його ознаки. Тому складений злочин не утворювався і у випадках вчинення умисного вбивства для приховання чи полегшення іншого злочину завжди мала місце сукупність злочинів. В 1959 році внаслідок змін, внесених указом ПВС УРСР від 28 липня 1959 р., відповідальність за умисне вбивство була посилена і в ст. 138 КК УРСР 1927 року з'явилися нові кваліфікуючі ознаки, серед яких окремо виділялося «вбивство при зґвалтуванні» (п. «в» ст. 138 КК). В 60‑ті роки цей склад передбачався в КК всіх союзних республік, як вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. «ж» ст. 93 КК УРСР 1960 р.). В цей період складений характер даного злочину підтверджувався не тільки його законодавчою конструкцією, а й визнавався судовою практикою. Пленум Верховного Суду СРСР у постанови від 3 липня 1963 р. «Про деякі питання, що виникають в судовій практиці у справах про умисні вбивства» (п. 8) вказував, що умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, підлягає кваліфікації лише за п. «е» ст. 102 КК РРФСР (п. «ж» ст. 93 КК УРСР)[102]. В 1975 році Пленум прийняв протилежне рішення щодо кваліфікації цього злочину, і. вважаючи, що тут має місце два діяння, рекомендував кваліфікацію за сукупністю п. «е» ст. 102 і ст. 117 КК РРФСР (п. «ж» ст. 93 і ст. 117 КК УРСР)[103]. Судова практика наступних років також йшла шляхом кваліфікації таких ситуацій за сукупністю злочинів. В п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначалось, що «дії особи, яка в процесі зґвалтування чи замаху на цей злочин або відразу після цього вчинила умисне вбивство потерпілої, потрібно кваліфікувати за п. «ж» ст. 93 і відповідно ст. 17 і ч.4 ст. 117 чи ч. 4 ст. 117 КК, як такі, що потягли особливо тяжкі наслідки. Якщо ж з метою приховати зґвалтування чи замах на цей злочин було вчинене умисне вбивство потерпілої через деякий час після скоєння зазначеного злочину (за наявності розриву в часі), дії винного слід кваліфікувати за відповідною частиною ст. 117 або ст. 17, ст. 117 і п. «ж» ст. 93 КК, як вбивство з метою приховання раніше вчиненого злочину»[104]. Як видно, ситуації абсолютно різні, а кваліфікація рекомендується однакова, за винятком того, що в другому випадку п. «ж» ст. 93 помінявся місцями зі ст. 117 КК. Нині чинна постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров’я особи», яка прийнята на підставі КК України 2001 року, дає судам (п. 14) аналогічне роз’яснення щодо кваліфікації цього злочину: «умисне вбивство тягне відповідальність за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК, якщо воно було поєднане із зґвалтуванням потерпілої особи або насильницьким задоволенням із нею статевої пристрасті неприродним способом, тобто мало місце в процесі вчинення зазначених злочинів чи одразу ж після нього.
При цьому злочинні дії кваліфікуються і за ч. 4 ст. 152 КК чи ч. 3 ст. 153 КК або ще й за відповідною частиною ст. 15 КК»[105]. Зауважимо, що в юридичній літературі також немає єдності поглядів щодо кваліфікації цих злочинів. Одні науковці, незважаючи на тенденції судової практики, переконані, що особлива суспільна небезпечність злочину, передбаченого п. 10 ч. 2 ст. 115 КК міститься саме в «синтезі» вбивства і зґвалтування, а тому останнє не утворює самостійного складу злочину[106]. Інші автори наполягають на кваліфікації цих випадків за сукупністю злочинів[107]. Показавши різні підходи судової практики, спробуємо знайти аргументи на користь кваліфікації вбивства, поєднаного із зґвалтуванням за сукупністю злочинів. Дійсно, за чинності КК України 1960 року, наведені роз’яснення Пленумів можна було виправдати із практичної точки зору. В пункті «ж» ст. 93 КК 1960 року крім зґвалтування передбачалася ще одна кваліфікуюча ознака, а саме: вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення. І якщо при кваліфікації застосовувався лише п. «ж» ст. 93 КК, то залишалося незрозумілим, в зв’язку' зі зґвалтуванням чи у зв’язку з іншим злочином потерпілу позбавили життя. За цих умов практиці крім вбивства треба було надати юридичну оцінку і цьому іншому злочину, а за змістом п. «ж» ст. 93 КК 1960 р. це було можливо лише шляхом кваліфікації вчиненого за сукупністю зазначеного пункту ст. 93 і відповідної статті КК (при зґвалтуванні – ст. 117). Тут і виникала суперечність: з одного боку більш правильною виявлялася кваліфікація за сукупністю злочинів, а з іншого – це був типовий одиничний складений злочин, який через свою законодавчу конструкцію повинен кваліфікуватися за однією статтею КК. КК України 2001 року усунув ці суперечності і роз’єднав неспівпадаючі за змістом кваліфікуючі ознаки, передбачивши окремо в п. 9 ч. 2 ст. 115 КК «вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення», а в п. 10 ч. 2 ст. 115 КК – «вбивство, поєднане із зґвалтуванням». Цей крок є абсолютно правильним, передусім тому, що вбивство, поєднане із зґвалтуванням далеко не завжди є окремим випадком вбивства з метою приховати інший злочин або полегшити його скоєння. Найчастіше позбавлення життя здійснюється тут із садистських спонукань, в процесі подолання опору потерпілої або за мотивами помсти за опір, що вона чинила. По‑друге, вбивство, поєднане із зґвалтуванням, може вчинятися як із прямим, так і з непрямим умислом, що виключає мету приховання чи полегшення вчиненого злочину, тобто ці кваліфікуючі ознаки не завжди співпадають за змістом. Нарешті, відокремлення вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, в окремому пункті ст. 115 КК дозволило чітко розмежувати цей злочин та інші ситуації, коли винний вбив потерпілу через певний час після зґвалтування з метою приховати цей злочин, або коли була позбавлена життя не потерпіла від зґвалтування, а інша особа, наприклад, свідок останнього, чи особа, що перешкоджала зґвалтуванню і могла викрити злочинця. Такі випадки, без сумніву, утворюють сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за відповідною частиною ст. 152 та п. 9 ч. 2 ст. 115 КК. Прикладом правильної кваліфікації названих злочинів може слугувати наступна кримінальна справа. Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 жовтня 2005 р. було засуджено: А., І., та В. за пунктами 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України і за ч. 4 ст. 152 КК України за зґвалтування потерпілої, яке вони вчинили групою із заподіянням особливо тяжких наслідків, та за умисне вбивство, яке вони вчинили за попередньою змовою групою осіб з метою приховання цього злочину. Як визнав суд, близько опівночі 21 грудня 2004 р. А., І. та В. перебували в кафе «Хвилинка» м. Першотравенська Дніпропетровської області, де вживали алкогольні напої до 2 год. 22 грудня 2004 р., заздалегідь домовившись між собою домогтися вступити в статеві зносини з К„яка теж була в кафе. Коли потерпіла К. близько 2 год. 30 хв. пішла з кафе, вони пішли за нею, наздогнали її і запропонували провести додому через двори, а біля школи № 1 запропонували вступити з ними в статеві зносини. У відповідь на відмову вони застосували до неї насильство, завдавши не менше 20 ударів руками та ногами, роздягли і групою зґвалтували, а потім з метою приховання цього злочину умисно вбили її, почергово кидаючи каміння в область голови. У стадії досудового слідства всі вони визнали, що заздалегідь домовилися зґвалтувати К. і саме з цією метою, коли та пішла з кафе, попрямували за нею, наздогнали її та силоміць завели за гаражі, де повністю зняли з неї одяг, завдавши кілька ударів, повалили на сніг і, подавивши таким способом опір потерпілої та допомагаючи один одному, кожен з них узяв участь у її зґвалтуванні. Крім того, з цих пояснень А., В., та І. видно, що в процесі зґвалтування потерпіла заявляла, що вона всіх запам'ятала і що про їх протиправні дії заявить у міліцію. У зв’язку з цим вони побили її руками і ногами та кидали їй у голову каміння. Зазначені обставини злочинів А., В. та І. підтвердили під час відтворення обстановки й обставин події та очних ставках, що підтверджується відповідними, протоколами цих слідчих дій. З протоколу огляду місця події вбачається, що на місці, вказаному А., В. та І., поблизу гаражів біля буд. 5 та 5‑а на вул. Карла Маркса м. Першотравенська виявлено оголений труп потерпілої з ознаками насильницької смерті. За висновком судово‑медичної експертизи смерть потерпілої настала внаслідок відкритої черепно‑мозкової травми з чисельними осколковими переломами кісток, які утворилися від неодноразового удару з великою силою твердих предметів з широкою поверхнею. З огляду на наведене колегія суддів вважає, що дослідженими на досудовому і судовому слідстві доказами обвинувачення А., В. та І. у зґвалтуванні потерпілої К., вчиненого групою осіб з настанням особливо тяжких наслідків, та в умисному її вбивстві з метою приховання цього злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, знайшло своє повне підтвердження. Покладені в основу обвинувального вироку докази сумніву не викликають, злочинні дії всіх засуджених у справі правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 152 та пунктами 9, 12 ч. 2 ст. 115 КК України[108]. В наступній кримінальній справі, прийняте судом рішення, на нашу думку є таким, що суперечить законодавству, і умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб, поєднане зі зґвалтуванням потерпілої, неправильно кваліфіковано за пунктами 10, 12 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152 КК України. Так, вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Одеської області від 21 жовтня 2005 р. Р. і С, було засуджено за пунктами 10, 12 ч 2 ст. 115 КК України та за ч. 4 ст. 152 КК України за те, що вони 15 травня 2005 р. близько 23 год., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, відвели М., у безлюдне місце на територію дитячого садка, де, використовуючи її безпорадний стан внаслідок алкогольного сп’яніння і застосовуючи фізичне насильство, по черзі зґвалтували її. До того ж під час вчинення з С. насильницького статевого акту Р. намагався задовольнити з потерпілою статеву пристрасть неприродним способом, проте не довів свій намір до кінця через активний опір потерпілої, не дивлячись на те, що С. допомагав йому в цьому. Після таких дій потерпіла М. стала погрожувати повідомленням в органи міліції про вчинення щодо неї статевого злочину. Внаслідок чого у Р. і С. виник умисел на вбивство потерпілої, щоб помститися за вчинений опір. Реалізуючи свій намір, діючи узгоджено між собою, Р. колготами потерпілої став здушувати їй шию, а С. тримав їй руки та ноги, і в такий спосіб вони позбавили М. життя, а після цього труп потерпілої кинули в каналізаційний люк, що був неподалік. Висновки суду про винність Р. та С. в умисному вбивстві потерпілої М., вчиненому ними за попередньою змовою між собою, поєднаному зі зґвалтуванням групою осіб, що спричинило тяжкі наслідки, підтверджуються сукупністю зібраних у справі доказів, яким суд дав належну оцінку. Так, засуджений Р. у явці з повинною та під час допитів його як підозрюваного й обвинуваченого за участю захисника‑адвоката детально і послідовно показував, що після статевого акту з М. потерпіла стала кричати і погрожувати повідомленням у міліцію про зґвалтування, він закривав їй рота рукою, а С. запропонував задушиш потерпілу, обмотавши колготками шию, що він і зробив, а сам С. утримував її тіло, щоб не робила різких рухів руками. Зазначені обставини свідчать про те, що засуджені усвідомлювали протиправний характер своїх дій. За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Р. і С. вчинили умисне вбивство М. за попередньою змовою групою осіб, поєднане зі зґвалтуванням, що спричинило особливо тяжкі наслідки та кваліфікував їх дії за пунктами 10, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 152 КК України. Колегія суддів Судової палат» у кримінальних справах Верховного Суду України вирок апеляційного суду Одеської області в частині засудження Р. і С. за пунктами 10,12 ч. 2, ст. 115, ч. 4 ст. 152 КК України залишила без змін[109]. Як видно, прийняте у справі рішення повністю відповідає роз’ясненням Верховного Суду України, але ігнорує правила кваліфікації одиничних складених злочинів. Це призводить не тільки до порушення «чистоти» юридичної кваліфікації, а й встановлює подвійну відповідальність за вчинений злочин, бо за такої кваліфікації виявляється, що особа несе відповідальність, по‑перше, за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК – за вбивство і зґвалтування і, по‑друге, за ч. 4 ст. 152 КК – знову таки за те саме зґвалтування, що спричинило тяжкі наслідки, тобто вбивство потерпілої. Таким чином, фактично відбувається подвійне ставлення у провину одних і тих же злочинів. З цього приводу Б.В. Волженкін справедливо вказує, що «вчинення зґвалтування при вбивстві вже враховано законодавцем в конструкції складу і визначенні санкції. Призначення самостійного покарання за зґвалтування і потім приєднання його до покарання, призначеного за вбивство з такою ж кваліфікуючою ознакою, означає подвійну відповідальність за вчинене»[110]. Про неприпустимість подвійного вмінення пише і В.О. Навроцький. «При конкуренції частини та цілого скоєне кваліфікується за статтею, що встановлює відповідальність за все скоєне; не може мати місце сукупність статей, які передбачають частину та ціле. Тобто окремі злочини, які утворюють, так званий, складений злочин (врахована законодавцем сукупність злочинів), якщо в межах однієї статті Особливої частини КК об’єднані посягання, кожне з яких становить собою окремий злочин), самостійній кваліфікації не підлягають»[111]. Існують всі підстави погодитися з Т.О. Костарєвою, яка аналізуючи цей склад злочину, зазначила, що існуючий зараз виняток із загального правила (кваліфікація за сукупністю злочинів вбивства і зґвалтування) обумовлюється не специфікою даного складу, а прагненням за допомогою кримінальної політики посилити боротьбу з тяжкими видами злочинів[112]. Вважаємо однак, що посилення боротьби зі злочинністю може бути досягнуто й іншими засобами, а саме відповідно до загальноприйнятних правил кваліфікації злочинів, без порушення загальноправового принципу
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Суб'єктивна ознака:

  1. Суб'єктивна ознака
  2. Суб’єктивні ознаки
  3. Якісні ознаки
  4. Кількісна ознака
  5. Кількісна ознака
  6. Кількісна ознака
  7. Об'єктивні ознаки.
  8. Якісні ознаки
  9. Об’єктивні ознаки
  10. Об'єктивні ознаки
  11. Якісні ознаки
  12. Ознаки кодування та аналітичні параметри рахунків
  13. Кількісна ознака множинності
  14. Якісні ознаки множинності
  15. Н
  16. Ч
  17. Види, форми та методи фінансового контролю
  18. Поняття платіжних систем
  19. Сутність та призначення бюджетної класифікації