загрузка...

Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів

. Системний аналіз положень ст. 70 УК у їх співвідношенні з іншими приписами Загальної частині КК, пов’язаними з призначенням покарання, дає підстави вважати, що при вирішенні питання про призначення покарання за сукупністю злочинів суд повинен керуватися не тільки положеннями ст. 70 КК, а й приписами ще цілої низки норм Загальної частини КК. При цьому всі ці норми можуть бути умовно розподілені на три групи з огляду на те, що хоча всі вони і пов’язані (крім іншого) з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовуються на різних етапах (стадіях) вирішення цього питання, тобто відрізняються одна від іншої за часом їх застосування. У першу з цих груп входять ті норми Загальної частини КК, які суд має право застосовувати лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин , що утворюють їх сукупність. Ці норми сформульовані у ч. 3 ст. 43, статтях 52–69, ч. 3 ст. 74, статтях 98‑102, ч, 1 ст. 103 КК. З точки зору розглядуваного питання, специфіка цих норм полягає у тому, що всі вони можуть бути застосовані ще (і тільки) до моменту визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів. Так, при вирішенні цього питання стосовно ст. 69 КК, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 8) спеціально роз’яснюється: «Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків, є неприпустимим»[273]. Таке роз’яснення повністю відповідає приписам ст. 69 КК, бо ця норма надає суду право призначати більш м'яке покарання порівняно з тим, яке передбачено у конкретній санкції статті Особливої частини КК, яку також встановлено саме за конкретний (одиничний) злочин, а не за їхню сукупність. Незважаючи на ці роз’яснення, суди нерідко припускаються помилок і застосовують приписи ст. 69 КК при призначенні покарання не за окремі злочини, а вже після цього, тобто при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю[274]. Так, за справою Д., засудженого за ч. 3 ст. 185 та ч. 2 ст. 289 КК (відповідно – до трьох і п’яти років позбавлення волі), остаточну міру покарання за сукупністю (3 роки позбавлення волі) суд визначив шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим на підставі ст. 70 КК з одночасним застосуванням ст. 69 КК. Скасовуючи цей вирок. Верховний Суд України відзначив, що «застосування положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і додаткового) призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим»[275]. До другої групи норм належить ст. 70, частини 1–4 ст. 72 і ч. 2 ст. 103 КК, положення яких застосовуються судом вже безпосередньо (у процесі) визначення судом остаточної міри покарання за сукупністю злочинів . Так, якщо суд прийде до висновку про доцільність складання призначених за окремі злочини різновидних основних покарань чи необхідність одночасного застосування таких основних чи додаткових покарань, які не підлягають складанню, то для застосування такого порядку їх «об’єднання за сукупністю» він повинен звернутися до приписів частин 1–4 ст. 72 КК. А якщо суд призначає покарання за сукупністю злочинів у виді позбавлення волі, наприклад, щодо неповнолітнього, то при визначенні його остаточного строку він повинен спиратися на приписи ч. 2 ст. 103 КК Третя група норм, до яких належать ч. 5 ст. 72, ст. 73, частини 1, 2, 4 ст. 74, статті 75, 79, 104 КК, хоча і можуть бути певною мірою пов'язані з призначенням покарання за сукупністю злочинів, але застосовується судом вже після визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, бо стосуються вирішення питань про зарахування у строк призначеного покарання попереднього ув’язнення або звільненням від призначеного покарання Наприклад, ч. 1 ст. 75 КК, крім іншого, прямо пов’язує можливість звільнення особи від відбування покарання з випробуванням із конкретним видом, а стосовно позбавлення волі – і строком, остаточно призначеного особі покарання. Тому у постанові від 24 жовтня 2003 р, (п. 23) цілком слушно зазначається, що «у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення остаточного покарання – виходячи з його виду й розміру»[276]. Після призначення покарання за кожен окремий злочин, тобто на другому етапі застосування ст. 70 КК, суд призначає остаточне покарання, інакше кажучи, визначає остаточну (так би мовити, загальну, сукупну) його міру за всі ті злочини, що утворюють сукупність. При цьому він повинен керуватися вже спеціальними правилами – так званими, «принципами »[277] його призначення за сукупністю злочинів і має визначити остаточне покарання вже у тих його межах, які передбачені в ч. 2 ст. 70 КК. Аналіз закону свідчить, що остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися шляхом використання для цього закріплених як у ст. 70, так і у ст. 72 КК спеціальних принципів, а саме: 1) поглинення менш суворого покарання більш суворим; 2) часткового складання призначених покарань; 3) повного їх складання; 4) одночасного застосування (без поглинення і складання) різновидних покарань, призначених за окремі злочини[278]. Установлюючи такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю, закон (ч. 1 ст. 70 КК) не регламентує, у яких випадках суд може використовувати той чи інший із зазначених принципів. Отже, у кожному конкретному випадку це питання вирішується за розсудом суду . Виходить із цього і Пленум Верховного Суду України, який теж не формулює яких‑небудь чітких, конкретних, достатньо визначених вимог чи рекомендацій, на які могли б спиратися суди і якими вони могли б керуватися при обранні того чи іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів. У постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21) лише зазначається, що «при вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70 КК принципів необхідно застосовувати при призначенні покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або повного чи часткового складання покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати крім даних про особу винного й обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо»[279]. Однак в літературі висловлюються цілком справедливі, на наш погляд, побоювання, що беззаперечне дотримування такого роду загальних рекомендацій цілком може призвести до так званого «подвійного врахування» одних й тих самих обставин: один раз – при призначенні покарання за окремі злочини, а другий, – при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю[280].
Як вже зазначалось, до першої групи норм Загальної частини КК належать ті з них, положення яких ураховуються судом лише при призначенні покарання за кожний окремий злочин, що входить до сукупності. Зокрема, це стосується загальних начал призначення покарання (ст. 65 КК), на підставі яких при призначенні покарання за кожний окремий злочин суд ураховує такі чинники, як ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Однак, прийняття до уваги цих обставин ще раз і при визначенні остаточної міри покарання за сукупність злочинів неминуче призведе до згадуваного подвійного їх урахування. Щоб уникнути подвійного впливу на покарання, слід при його призначенні за кожен окремий злочин ураховувати чинники, які відносяться тільки до нього, а при визначенні сукупного покарання – сполучення чинників, які створюють таку нову властивість, яка не могла бути врахована на першому етапі і яка свідчить про підвищену небезпечність усіх скоєних злочинів[281]. Інакше кажучи, при обранні остаточної міри покарання за сукупністю злочинів слід ураховувати такі фактори, які притаманні і визначаються специфікою самої цієї сукупності . При вирішенні цього питання слід виходити перш за все з того, що вчинення особою не одного, а декількох злочинів, як правило, свідчить про підвищену небезпечність, передусім, особи винного. У якійсь мірі, можна говорити і про підвищену небезпечність вчиненого, бо при сукупності злочинів шкода спричинюється не одному а декільком об'єктам, збільшується в цілому і обсяг заподіяних наслідків. Ураховуючи це, закон (ч. 1 ст. 70, частини 3 і 4 ст. 72 КК) і надає суду право вибору того чи іншого принципу призначення покарання за сукупністю злочинів. Але наявність в законі різних способів (принципів) визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів зовсім не означає, що суд має, так би мовити, «повну» свободу їх вибору. Вочевидь, що при обранні такого принципу, суд повинен ураховувати, що особа вчинила не один, а декілька злочинів, спричинила шкоду більш широкому колу суспільних відносин, завдала більш вагомі наслідки, його поведінка відзначається досить усталеною антигромадською спрямованістю тощо. Повинен суд ураховувати й те, що як повне, так й часткове складання покарань можливе далеко не завжди. На наш погляд, наведене дає підстави вважати, що у виборі судом того чи іншого принципу призначення покарання за сукупність злочинів повинна мати місце певна їх послідовність . Так, у переважній більшості випадків при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів доцільно обміркувати питання про обрання перш за все саме принципу повного складання (зрозуміло, якщо це можливо) призначених покарань. Якщо це неможливо (з урахуванням розміру покарань, призначених за окремі злочини), слід вирішувати питання про доцільність часткового складання призначених покарань. І лише в останню чергу, якщо повне чи часткове складання покарань є неможливим або недоцільним, використовувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, бо останній принцип, свідомо чи несвідомо, призводить, все ж таки, до неповної караності вчиненого[282]. Прикладом правильного вирішення цього питання може слугувати наступна справа. Раніше судимий С., який у стані сп’яніння, з хуліганських мотивів вчинив два тяжкі злочини (тяжке тілесне ушкодження і умисне вбивство за обтяжуючих обставин), був засуджений за них відповідно до шести і тринадцяти років позбавлення волі, а за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим – до остаточного покарання у виді 13 років позбавлення волі. Проте, розглядаючи цю справу і скасовуючи вирок за м’якістю призначеного покарання. Верховний Суд України зазначив, що, постановляючи такий вирок, суд не взяв до уваги, що вчинення С. у стані алкогольного сп’яніння двох тяжких злочинів свідчить про його підвищену суспільну небезпечність, і при призначенні покарання не обговорив питання про застосування принципу складання покарань, призначених за окремі злочини, а застосував принцип поглинення, чим фактично звільнив засудженого від покарання за один із вчинених ним злочинів[283]. За м’якістю визначеного покарання за сукупністю злочинів, яка обумовлювалася недостатнім урахуванням тяжкості вчинених злочинів, скасовувались судові рішення і за цілою низкою інших справ[284]. Однак, ні в законі, ні у відповідних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України практично відсутні які‑небудь конкретні рекомендації з приводу того, у яких ситуаціях суду доцільно використовувати принцип поглинення, а в яких – складання покарань. Проте в літературі, як справедливо зазначає М.І. Бажанов, висловлені з цього питання достатньо конкретні пропозиції, автори яких вважають доцільним застосування принципу поглинення покарання у випадках, коли: а) за один із злочинів, що входить до сукупності, призначається покарання, яке дорівнює максимуму санкції, зазначеному у статті, яка передбачає більш суворе покарання; б) має місце так звана ідеальна сукупність; в) призначені за окремі злочини покарання за своєю природою (ч. 3 ст. 72 КК) складанню з іншими видами покарань не підлягають; г) злочини, що входять до сукупності, істотно відрізняються один від іншого за ступенем їх тяжкості (суспільної небезпечності); д) один злочин утворює необхідний етап або засіб (спосіб) вчинення іншого; е) небезпечність особи винного знайшла своє адекватне, найбільш повне вираження у найбільш тяжкому зі вчинених ним злочинів[285]. У новітній літературі пропонується враховувати і такі чинники, як число (кількість) вчинених злочинів, сполучення їх суспільної небезпечності, проміжок часу між вчиненням декількох злочинів[286], що, безумовно, позначається на рівні небезпечності як усього вчиненого, так й особи винного. Орієнтується на такі рекомендації і судова практика. Наприклад, за справою П, засудженого за: ч. 2 ст. 342 КК на один рік позбавлення волі; ч. 2 ст. 345 КК – на два роки позбавлення волі; ч. 2 ст. 307 КК – на сім років позбавлення волі з конфіскацією майна, суд на підставі ст. 70 КК визначив остаточне покарання шляхом часткового складання строком на дев’ять років позбавлення волі з конфіскацією майна. Однак колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України з урахуванням того, що П. учинив злочини невеликої та середньої тяжкості, від яких тяжких наслідків не настало, визнала можливим не тільки знизити йому покарання за один зі злочинів (за ч. 2 ст. 307 КК), а й при визначенні покарання за сукупністю злочинів застосувати не принцип складання, а поглинення менш суворого покарання більш суворим[287].
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів:

  1. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  2. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  3. 2.3. Особливості призначення окремих видів покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  4. 3.3. Судова практика з питань призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  5. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  6. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  7. Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів
  8. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  9. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  10. Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів Вступ
  11. І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, 2008
  12. 1.4.2. Сукупність злочинів
  13. 2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК