загрузка...

Поглинення менш суворого покарання більш суворим

. Аналіз закону свідчить, що при призначенні остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим суд повинен враховувати цілу низку моментів, до числа яких належать наступні. 1. Встановлюючи принцип поглинення, закон (ч. 1 ст. 70 КК) обмежує його застосування дотриманням лише одної вимоги: покарання, яке поглинає інше, має бути більш суворим, а покарання, яке поглинається, – менш суворим. Звідси випливає, що поглинення не обмежено за видом покарання і застосування цього принципу можливе щодо покарань як одного, так і різних їх видів (різновидних) [288], а тому припускає, що суд, призначивши за окремі злочини різні за ступенем суворості покарання, одним з них – найбільш суворим – поглинає інше (інші) – менш суворі. 2. Із законодавчого припису (ч. І ст. 70 КК) про поглинення менш суворого покарання тільки більш суворим випливає і наступна вимога: якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, судом призначені однакові за видом і розміром покарання, то поглиненню між собою вони не підлягають [289], крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах санкцій тих статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Неприпустимість поглинення однакових за видом і розміром покарань недвозначно випливає із тексту самого закону, бо ч. 1 ст. 70 КК передбачає «..поглинення менш суворого покарання більш суворим…». Коли ж за окремі злочини судом призначаються однакові за видом і розміром покарання, то, зрозуміло, що вони є рівними між собою за їх суворістю, Роз’яснення положень закону про заборону поглинення однакових за видом і розміром покарань, призначених за окремі злочини, що утворюють сукупність, закріплено і в п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р[290]. Проте, судова практика з цього питання ще припускається помилок. Наприклад, за справою К., засудженого за ч. 2 ст. 307 (максимум санкції становить десять років позбавлення волі) та за ч. 2 ст. 317 КК (максимум – дванадцять років позбавлення волі) на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна за кожний з цих злочинів, остаточне покарання за правилами ст. 70 КК було визначено у виді п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна. Скасовуючи цей вирок, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що поглинаючи за цією справою однакові за видом і розміром основні покарання, суд порушив тим самим вимоги ч. 1 ст. 70 КК[291]. 3. Слід також ураховувати, ідо правило про неможливість поглинення однакових за видом і розміром покарань є загальним і тому стосується всіх покарань. Зі змісту ч. 1 ст. 70 КК, де зазначається про призначення за окремі злочини і основних, і додаткових покарань, випливає, що не підлягають поглиненню між собою однакові за видом і розміром не тільки основні , а й додаткові покарання . Тому цілком слушно за справою П., засудженого за ч. 2 ст. 212 та ч. 2 ст. 364 КК, було скасовано вирок в частині призначення додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністративно‑господарських та організаційно‑розпорядчих обов'язків, бо остаточно за ст. 70 КК суд визначив його шляхом поглинення, незважаючи на те, що за окремі злочини (як за ч. 2 ст. 212, так і за ч. 2 ст. 364 КК) його було призначено на однакові строки – один рік[292]. 4. У частині 1 ст. 70 КК встановлено, що поглиненню підлягають покарання, призначені за окремі злочини. Отже, при застосуванні принципу поглинення суд бере до уваги лише ті міри покарання, які фактично призначені вироком за окремі злочини , а не покарання, передбачені за ці злочини у санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Інакше кажучи, ті покарання, які передбачені за злочини у санкціях статей Особливої частини КК, при застосуванні принципу поглинення до уваги не беруться. 5. Вирішуючи питання про те, яке з призначених за окремі злочини покарань є більш суворим, суд виходить: а) або з його розміру (міри) – якщо за злочини, що утворюють сукупність, призначені покарання одного виду (наприклад, позбавлення волі за обидва злочини); б) або з його місця в законодавчому переліку покарань , встановленому в ст. 51 КК – якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені покарання різних видів (наприклад, за один із злочинів призначені виправні роботи, а за інший – обмеження волі). 6. При застосуванні принципу поглинення до різних видів (різновидних) покарань менш суворий вид покарання поглинається більш суворим без попереднього переводу (трансформації) першого у другий за шкалою еквівалентів, яку встановлено у ч. 1 ст. 72 КК. У цих випадках порівняльна суворість різновидних покарань визначається, як зазначалось, не за ч. 1 ст. 72 КК, а на підставі ст. 51 КК, де в основу побудування законодавчого переліку видів покарань покладена їх певна субординація за загальновизнаною ієрархією цінностей, з урахуванням якої всі види покарань розташовані тут за принципом «сходів» – у послідовності від менш до більш суворого. Однак цей висновок потребує певних пояснень, бо, виходячи з нього, слід водночас зазначити, що згаданий загальновизнаний принцип побудови законодавчого переліку видів покарань, який саме і перетворює всю їх множину у систему[293], не знайшов свого безпосереднього і, так би мовити, «словесного» втілення у законодавчих приписах ст. 51 КК. Тому виникає цілком слушне питання про те, у яких саме законодавчих установленнях містяться положення, які безпосередньо вирішували б це питання і тим самим слугували своєрідним доказом (свідченням) того, що всі види покарань розташовані в ст. 51 КК за ступенем їх суворості – від менш суворого (штрафу) – до більш суворого (довічного позбавлення волі). На наш погляд, положення ч. 1 ст. 72 КК якраз і можуть слугувати саме тим доказом, яким свідчить про відповідну побудову законодавчого переліку видів покарань, закріпленому в ст. 51 КК. Обґрунтування цього полягає, на наш погляд, у наступному. По‑перше, саме в ч. 1 ст. 72 КК закріплено вимогу, згідно з якою при складанні покарань за сукупністю злочинів і сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий. Тим самим у ч. 1 ст. 72 КК недвозначно підкреслюється наявність в самому законі певного розподілу (законодавчої класифікації) всіх видів покарань на менш і більш суворі . По‑друге, зрозуміло, що така класифікація повинна бути наведена у відповідній нормі закону, до якої, як уявляється, якраз і належить ст. 51 КК, бо це єдина норма, яка включає до себе всі без винятку, передбачені законом види покарань, і містить не просту їх множину, а побудована законодавцем у вигляді певного їх переліку, сформованого за принципом «сходів», в основу яких покладений лише один критерій – ступінь суворості покарань, згідно з яким першу «щабель» цих «сходів» займає найменш суворий вид покарання – штраф, а останню – найбільш суворий – довічне позбавлення волі. Для зробленого висновку є, на наш погляд, цілком достатньо підстав, бо у переліку покарань, який наведений в ст. 51 КК, закон «абстрагується» від усіх інших, крім ступеня суворості, властивостей, притаманних окремим видам покарань і, виходячи з цього, «ігнорує» їх розподіл на основні й додаткові, загальні й спеціальні, одноактні, строкові й безстрокові. Більш того, не враховуються у цьому переліку і ті різні граничні розміри, в межах яких можуть бути призначені навіть, так звані, строкові види покарань. Наприклад, незважаючи на те, що, обмеження волі може бути призначене на п’ять років, а тримання в дисциплінарному батальйоні – лише на два, закон, виходячи з характеру, а не з розміру тих правообмежень, які в них містяться, визнає останній вид покарання більш суворим, ніж попередній. Це стосується визнання більш суворим видом покарання і виправних робіт порівняно з позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, хоча перше з них може бути призначено лише два роки, а останнє – на п’ять. Так само і арешт, максимальний строк якого становить лише шість місяців, вважається більш суворим покаранням, ніж службові обмеження для військовослужбовців, виправні роботи чи позбавлення права обіймати певні посади, хоча максимальний строк останніх трьох видів покарань набагато вище. По‑третє, звертає на себе увагу і те, що всі норми Загальної частини КК, які регламентують підстави, порядок і межі призначення окремих видів покарань (статті 53–64 КК) також розташовані у тій послідовності, в якій ці види покарань перелічені в ст. 51 КК. Вважаємо, що навряд чи таке їх розташування можна визнати випадковим. Більше того, із ступеня суворості окремих видів покарань виходить законодавець, як уявляється, і при конструюванні альтернативних санкцій статей Особливої частини КК, у яких передбачені в них види покарань також перелічені у послідовності від менш до більш суворого. По‑четверте, саме з урахуванням встановленого в ст. 51 КК розподілу всіх видів покарань на менш і більш суворі сформульовані. вочевидь, і приписи таких, наприклад, норм, які передбачені в статтях 69 і 82 КК, перша з яких надає суду право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено в санкції, а друга – замінити невідбуту частину покарання більш м’яким. Адже у цих нормах закон взагалі не вказує, які саме види покарань він визнає більш, а які менш суворими, і тим самим презюмує, що це питання вже вирішене в ст. 51 КК, виходячи з тієї «ієрархії цінностей», за якою всі види покарань і розташовані тут у певній послідовності. Якщо, наприклад, при засудженні особи за ч. 1 ст. 3612 КК суд із застосуванням ст. 69 КК призначить замість передбаченого у санкції цієї статті позбавлення волі на строк до двох років обмеження волі строком на п’ять років, то це повністю буде відповідати вимогам закону, бо обмеження волі згідно з приписами як ст. 51, так і ст. 72 КК завжди визнається більш м’яким покаранням порівняно з позбавленням волі, причому, незалежно від тих конкретних строків, на які ці види покарань можуть бути призначені за конкретний злочин. По‑п’яте, необхідно звернути увагу і нате, що в ч. 1 ст. 72 КК не тільки зазначено, що менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий, а й безпосередньо на законодавчому рівні встановлено певне їх співвідношення за ступенем суворості. Причому, закріплюючи таке співвідношення, закон виходить тут із тієї ж самої послідовності, за якою всі види покарань розташовані в ст. 51 КК з тією лише різницею, що порівняння за суворістю здійснюється в пуншах 1–4 ч. 1 ст. 72 КК у послідовності від більш до менш суворого їх виду. Нарешті, слід також підкреслити, що як в ст. 51, так й в ч. 1 ст. 72 КК відсутні які‑небудь положення, які б надавали можливість вважати, що на якомусь «критичному рівні» менш суворий вид покарання може, так би мовити, «перерости» і опинитися більш суворим. Оскільки за законом менш суворий вид покарання переводиться у більш суворий, то звідси випливає, що переводячи, наприклад, обмеження волі у позбавлення волі за правилами ч. 1 ст. 72 КК, суд тим самим вже визнає, що перший вид покарання є менш суворим, ніж другий, навіть якщо позбавлення волі було призначено на один рік, а обмеження волі – на п’ять. Так само, наприклад, і арешт за приписами статей 51 і 72 КК у всіх випадках повинен оцінюватися як більш суворе покарання порівняно, скажімо, з виправними роботами, навіть, якщо останні призначені на максимально припустимий строк – два роки. Інакше кажучи, переведення менш суворого виду покарання у більш суворий не може змінити законодавчу оцінку ступеня їх суворості й тим самим перетворити менш суворе покарання у більш суворе. Оскільки оцінка ступеня суворості покарання здійснюється законодавцем, не залежить вона і від того, як сприймає суворість призначеного йому конкретного покарання і сам засуджений. Таким чином, встановлені в ч. 1 ст. 72 КК певні еквіваленти, за допомогою яких порівнюються за ступенем суворості різні види покарань, а менш суворий вид покарання переводиться (трансформується) у більш суворий, є водночас і тією «порівняльною одиницею», яка з усією очевидністю свідчить про законодавчу оцінку ступеня суворості різних видів покарань, незалежно від того, є вони основними чи додатковими, загальними чи спеціальними, строковими чи безстроковими, призначені на більш чи менш тривалий строк тощо. Між тим навіть на рівні вищих судових інстанцій з цього питання приймаються прямо протилежні рішення. Так, за справою В., засудженого за ч. 1 ст. 296 КК до одного місяця арешту і за ч. 3 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК – до двох років виправних робіт, покарання за сукупністю цих злочинів (ст. 70 КК) було призначене судом шляхом поглинення першого покарання (арешту) другим (виправними роботами) і остаточно визначено 2 роки виправних робіт. Проте Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала цей вирок, виходячи з того, що призначаючи покарання В. за сукупністю злочинів, суд порушив кримінальний закон і поглинув більш суворе покарання менш суворим, яким є виправні роботи щодо арешту [294]. Прямо протилежне рішення було прийняте за справою Ф., якого було засуджено за ч. 1 ст. 296 КК на два роки обмеження волі; за ч. 2 ст. 342 КК – на один рік позбавлення волі, а за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення обмеження волі позбавленням волі – остаточно на один рік позбавлення волі. Скасовуючи цей вирок. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України послалася, передусім, на роз'яснення, що містяться у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р., згідно з яким однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК України[295]. Крім того, на обґрунтування свого рішення. Судова палата послалася і на ст. 72 КК[296], згідно з якою при складанні покарань за сукупністю злочинів менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий відповідно з таким їх співвідношенням: одному дню позбавлення волі відповідають два дні обмеження волі. З огляду на наведене Судова палата зазначила, що «…призначивши Ф. покарання за сукупністю злочинів, суд неправильно застосував кримінальний закон, оскільки 2 роки обмеження волі відповідають 1 року позбавлення волі, а тому суд поглинув однакові за видом і розміром покарання, що є неприпустимим»[297]. Виникає справедливе питання, яким із цих рішень необхідно керуватися? Уявляється, що лише перше з них (прийняте за справою В.) цілком ґрунтується на законі, тоді як друге (прийняте за справою Ф.) суперечить його приписам з таких підстав. По‑перше, навряд чи справедливим є посилання Судової палати на п. 21 вищезгаданої постанови Пленуму, бо у ньому мова йде про неприпустимість застосування принципу поглинення лише у тих випадках, коли за окремі злочини, що утворюють їх сукупність, судом призначаються однакові за видом і розміром покарання . Між тим за справою Ф. за окремі злочини призначені різні як за видом, так й за розміром покарання – два роки обмеження і один рік позбавлення ваті. Причому, одне з цих покарань, а саме позбавлення волі, незалежно від його конкретного розміру (строку), відповідно до приписів як ст. 51, так і ст. 72 КК завжди, як вже зазначалося, визнається більш суворим ніж друге – обмеження волі. Це свідчить, що застосування принципу поглинення уданому випадку аж ніяк не виключається. По‑друге, навряд чи вірним є посилання за справою В. і на ч. 1 ст.
72 КК, бо сама ця норма, як це безпосередньо випливає з її назви (найменування), встановлює правила складання , а, аж ніяк, не поглинення покарань. Крім того, як зазначено у ч. 1 ст. 72 КК, передбачена тут шкала еквівалентів різних видів (різновидних) покарань застосовується тільки (і виключно) для здійснення їх складання (а не поглинення) за сукупністю злочинів чи вироків. Однак за справою В. суд, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, якраз і застосував саме принцип поглинення, а не складання покарань. По‑третє, слід ураховувати і те, що навіть при складанні покарань на підставі попереднього переводу менш суворого з них виду у більш суворий (у наведеному прикладі за справою В. – після переводу двох років обмеження волі у позбавлення волі за правилами підпункту «б» п. 1 ч. 1 ст. 72 КК), отриманий внаслідок цього однорічний строк позбавлення волі в кінцевому підсумку приєднується до того одного року позбавлення волі, який було попередньо призначено вироком суду за другий злочин, а не навпаки. Саме такий порядок об'єднання покарань випливає з того, що і після переводу менш суворого покарання в більш суворе за правилами ч. 1 ст. 72 КК отримане внаслідок цього, так зване, «трансформоване» покарання не стає за рахунок цього більш суворим, навіть за умови, якщо одержаний шляхом такого переводу розмір (строк) цього «переведеного» покарання виявиться більш тривалим, ніж розмір (строк) того більш суворого покарання, яке було призначене судом за інший злочин. Цей висновок ґрунтується на тому, що ще спочатку (тобто до поглинення чи складання) суд на підставі ст. 51 КК вирішує питання про порівняльну суворість призначених за окремі злочини покарань, а вже тільки після цього поглинає або складає їх, визначаючи тим самим остаточне покарання за сукупністю. Отож, ще до моменту поглинення чи складання покарань для визначення остаточного покарання за сукупністю суд повинен вирішити і визначитися, який саме з видів покарань, призначених за окремі злочини, є більш, а який – менш суворим, незалежно від того, належать ці покарання до одного чи до різних їх видів. Викладене свідчить, що у разі призначення за окремі злочини різновидних покарань , попередньо вирішення на підставі ст. 51 КК питання про те, яке з них є більш, а яке менш суворим, є одночасно і достатньою підставою для застосування принципу поглинення таких покарань. Що ж стосується положень ч. 1 ст. 72 КК, то вони, як на це прямо зазначено у законі, ураховуються і використовуються судом лише при складанні (а не поглиненні) різновидних покарань . 7. Застосування принципу поглинення не виключається і тоді, коли за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені однакові за видом і розміром основні покарання, але за один із цих злочинів суд призначає ще й додаткове покарання (наприклад, за обидва злочини призначається позбавлення волі строком на 5 років, але за один із них – ще й конфіскація майна). Вочевидь, що порівняльна оцінка суворості тільки основних видів покарань (без урахування додаткових) не вирішить в такій ситуації питання про суворість тих мір покарань, яких було в цілому призначено за окремі злочини. У таких випадках порівнянню за суворістю повинні підлягати саме ті міри покарань, які в цілому призначені за окремі злочини і складаються з основних й додаткових видів покарань . Тому у наведеному прикладі позбавлення волі на 5 років з конфіскацією манна, призначене за один із злочинів, має визнаватися більш суворим покаранням, ніж призначене за інший злочин аналогічне за строком основне покарання, але без приєднаного до нього додаткового покарання (конфіскації манна). У такому ж порядку вирішується питання про суворість призначених за окремі злочини покарань і в тих ситуаціях, коли за ці злочини призначені однакові за видом і розміром основні покарання, але різні за видом і (чи) розміром додаткові. Тут порівнянню підлягають також ті загальні міри покарань, які в цілому призначені за окремі злочини і складаються з певних видів і розмірів як основних, так й додаткових покарань. 8. Якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначені не тільки основні, а й додаткові покарання, принцип поглинення (як і складання) здійснюється окремо щодо основних і щодо додаткових видів покарань. Не можна основним видом покарання поглинати додаткове і навпаки, бо інше рішення суперечило б приписам ч. 3 ст. 70 КК, відповідно до яких додаткові покарання, якщо їх було призначено судом за окремі злочини, що входять до сукупності, лише приєднуються до основного покарання, призначеного за сукупністю. Але і з цього питання вищою судовою інстанцією іноді приймаються прямо протилежні рішення. Так, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів за справою Д., засудженого за один із злочинів до позбавлення волі з конфіскацією майна, а за інший – лише до позбавлення волі на більш тривалий строк, але без додаткового покарання, суд не тільки більш тривалим строком позбавлення волі поглинув менш тривалий, а й приєднав до остаточного основного покарання конфіскацію майна. Не погоджуючись з таким рішенням, Верховний Суд України виключив із вироку додаткове покарання, мотивуючи це рішення тим, що оскільки суд застосував при призначенні Д. остаточного покарання принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, то підлягає поглиненню і призначене засудженому додаткове покарання[298]. Отож, за даною справою Верховний Суд прийняв таке рішення, з якого фактично випливає, що при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів суд: а) повинен завжди застосовувати один й той самий принцип (поглинення чи складання) стосовно і основних, і додаткових покарань, призначених за окремі злочини; б) має право поглинути більш суворим основним покаранням, призначеним за один із злочинів, як основне, так й додаткове покарання, призначені за інший злочин[299]. Зовсім інше рішення було прийняте за справою О., засудженого за один із злочинів до 6 років позбавлення волі з конфіскацією майна; за інший – до 15 років позбавлення волі, а за сукупністю злочинів шляхом застосування принципу поглинення‑до 15 років позбавлення волі, але без конфіскації майна. Верховини Суд України також не погодився з цим рішенням, але, обґрунтовуючи свою позицію, послався вже на те, що як вбачається з вироку, суд за один із злочинів призначив О. позбавлення волі з конфіскацією майна, проте додаткове покарання поглинув більш суворим основним покаранням, призначеним за інший злочин, чим, за думкою Верховного Суду, по суті, порушив вимоги закону[300]. Оцінюючи ці прямо протилежні рішення, слід зазначити, що лише останнє з них (прийняте за справою О.) цілком ґрунтується на законі, годі як перше (прийняте за справою Д.) суперечить його приписам з таких підстав. По‑перше, одразу ж виникає питання, для чого і наскільки доцільно суду призначати особі додаткове покарання за окремий злочин, якщо при визначенні остаточного покарання за сукупністю воно всерівно буде поглинуто основним? По‑друге, хоча призначені за окремі злочини основні та додаткові покарання і складають собою, так би мовити, «загальну міру покарання» за кожний з цих злочинів, проте вони не втрачають від цього значення самостійних, окремих видів покарань, які займають відповідне місце у законодавчому їх переліку (ст. 51 КК), виконують свої, тільки їм належні функції, і мають певні особливості за підставами, порядком та наслідками їх застосування (ч. 4 ст. 52 КК). «Основне і додаткове покарання, як справедливо зазначає В.Т. Маляренко, – це самостійні види покарань, і основне покарання не може поглинати додаткове»[301]. По‑третє, припущення можливості поглинення основним покаранням додаткового не виключає, а навпаки, як би припускає тим самим і протилежне рішення – можливість поглинення додатковим покаранням основного. Однак абсурдність такого припущення є достатньо очевидною! По‑четверте, якщо припускати можливість поглинення основним покаранням додаткового, то, прямуючи такою логікою, не виключається, отже, і їх складання, бо закон не тільки встановлює принципи поглинення і складання покарань, а й наділяє суд правом вільного вибору цих принципів. Водночас уявити собі можливість складання між собою основних й додаткових видів покарань досить важко. Нарешті, сам закон виключає можливість поглинення основним покаранням додаткового, бо у ч. 3 ст. 70 КК встановлює, що призначені за окремі злочини додаткові покарання лише приєднується до основного, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, а не поглинаються останнім. Ця вимога знаходить своє підтвердження і в ч. 4 ст. 72 КК, де зазначено, що додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно. З цих положень закону випливає, до речі, що не виключаються, навіть, й такі ситуації, коли щодо основних видів покарання суд обіграє один принцип остаточного визначення їх за сукупністю (наприклад, поглинає менш суворе з них більш суворим), а щодо додаткових – інший (наприклад, одночасно застосовує додаткові покарання без поглинення і складання їх між собою через те, що вони є різновидними). Тому цілком слушним є роз'яснення, що міститься в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21), згідно з яким, «застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться – основне чи додаткове»[302]. З цього роз’яснення з достатньою очевидністю випливає, що вища судова інстанція цілком припускає можливість, коли щодо основних і щодо додаткових покарань, призначених за окремі злочини, суд обирає різні принципи їх остаточного визначення за сукупністю[303]. Таким чином, підбиваючи підсумок, слід відзначити, що поглинення менш суворого покарання більш суворим означає, що остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається судом у межах найбільш суворого за видом чи розмірам покарання , призначеного за один зі злочинів, що входить до сукупності. Якщо ж за окремі злочини призначені як основні, так й додаткові покарання, то обираючи принцип їх поглинення суд застосовує його окремо стосовно як основних, так й додаткових видів покарань[304]. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК суд наділений правом вільного вибору принципів остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів. Проте, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначається довічне позбавлення волі (ст. 64 КК), то згідно з ч. 2 ст. 70 КК остаточне покарання за сукупністю злочинів у цьому випадку завжди визначається лише шляхом поглинення будь‑яких менш суворих видів покарань довічним позбавленням волі . Таким чином, можна зробити висновок, що у таких ситуаціях поглинення менш суворого покарання більш суворим його видом має для суду обов'язковий характер. Але до застосування принципу поглинення суд іноді просто змушений удаватися, бо як повне, так й часткове складання призначених за окремі злочини покарань можливе далеко не завжди. Пояснюється це тим, що складання покарань обмежено за законом певними рамками і відповідно до ч. 2 ст. 70 КК при складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається, за загальним правилом , лише в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Таким чином, незалежно від того, належать покарання до одного або до різних видів, їх складання між собою припустиме лише в межах найбільш суворої санкції. Звідси випливає, що складання покарань, призначених за окремі злочини, виключається і суд змушений удатися до принципу їх поглинення, по‑перше, у випадках, коли найбільш суворе покарання з усіх обраних судом за окремі злочини призначається хоча б за один із цих злочинів у тих максимально припустимих межах, що передбачені для складання покарань у ч. 2 ст. 70 КК . Наприклад, якщо за ч. 2 ст. 190 КК призначений максимально можливий тут строк позбавлення волі (3 роки), а за ч. 1 ст. 358 КК – шість місяців арешту, то при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд змушений буде застосувати лише принцип поглинення менш суворого покарання (шести місяців арешту) більш суворим (трьома роками позбавлення волі). По‑друге, до застосування принципу поглинення суд змушений удаватися і у тих випадках, коли всі види покарань за окремі злочини також призначаються у тих максимальних межах , які встановлені у санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 152 КК призначається п’ять років, а за ч. 1 ст. 185 КК – три роки позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути призначене лише шляхом поглинення другого покарання першим. По‑третє, за певних умов використання принципу поглинення не виключається навіть і тоді, коли за окремі злочини, що входять до сукупності, судом призначаються покарання, однакові за їх видом і розміром. Хоча як у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21), так і за конкретними справами неодноразово роз'яснювалося, що однакові за видам і розмірам покарання, призначені за всі злочини, що входять у сукупність, поглиненню не підлягають , але ця заборона не стосується випадків, коли такі покарання (однакові за видом і розміром) призначені у тих максимально припустимих межах, які передбачені у санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний[305]. Безумовно, якщо, наприклад, за ч. 2 ст. 125 КК суд призначає 3 місяця арешту, а за ч. 1 ст. 129 КК – арешт на той самий строк, то визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення неможливе, бо санкції зазначених статей КК встановлюють максимальний строк арешту, який дорівнює шести місяцям. Але якщо за тими ж самими ч. 2 ст. 125 і ч. 1 ст. 129 КК арешт буде призначений в максимальних межах (6 місяців), то суд змушений буде при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів удатися до застосування принципу поглинення. У частині 2 ст. 70 КК зазначено, що якщо хоча б один із починів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК . Із цього законодавчого припису випливає, що за умови, якщо хоча б один із злочинів, які утворюють сукупність, належить до тих, про які йде мова у ч. 2 ст. 70 КК, то при визначенні остаточного покарання суд не зв'язаний вже максимальною межею найбільш суворої санкції і, отже, має право застосувати не тільки принцип поглинення, а й складання призначених за окремі злочини покарань, незважаючи на те, що вони: а) є однаковими за своїм видом і розміром і б) призначені у тих максимальних межах, які передбачені в санкціях статей Особливої частини КК, за якими засуджується винний. Саме у таких випадках остаточне покарання за сукупністю починів може визначатися у межах максимального строку, встановленого для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини , а не в санкціях статей Особливої частини КК[306]. Якщо, наприклад, за ч. 2 ст. 121 КК та за ч, 2 ст. 296 КК призначається позбавлення волі в максимально передбачених в санкціях цих статей строках (відповідно 10 і 4), то при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд відповідно до ч. 2 ст. 70 КК має право застосувати принцип повного складання призначених покарань з урахуванням того, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК є умисним і тяжким.
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Поглинення менш суворого покарання більш суворим:

  1. звільненні засудженого від покарання або в заміні покарання чи невідбутої його частини більш м’яким
  2. Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів
  3. Складання покарань
  4. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  5. «ГРУБІШІ ТА МЕНШ ВИХОВАНІ НАРОДИ»
  6. Одночасне застосування різновидних покарань
  7. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  8. без призначення покарання
  9. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  10. після призначення покарання судом
  11. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  12. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  13. 2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК
  14. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  15. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  16. Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів Вступ
  17. І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, 2008
  18. лише щодо засудженого і тільки у формі (виді) звільнення особи від покарання
  19. Розділ другий Заволодіваючи Східною Європою: Сексуальність, рабство і тілесне покарання «ПІСЛЯ ПОБИТТЯ»
  20. 2.3. Особливості призначення окремих видів покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків