Одночасне застосування різновидних покарань

. Відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основні покарання у виді штрафу (ст. 53 КК) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК) при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно . Аналогічне правило закріплене у ч. 4 ст. 72 КК і стосовно різновидних додаткових покарань, які також у всіх випадках не поглинаються одне іншим і не складаються між собою, а лише застосовуються одночасно і виконуються самостійно[312]. Таке рішення законодавця пояснюється тим, що перелічені у частинах 3 і 4 ст. 72 КК види покарань належать то тієї їх групи, в яку, як вже зазначалось, входять такі різновидні покарання, які з урахуванням характеру правообмежень, що в них містяться, не можуть бути співвіднесені між собою в якому‑небудь еквіваленті і тому визнаються законом такими, що не підлягають переводу (трансформації) одне в інше, а звідси – і не можуть бути призначені за сукупністю злочинів шляхом їх складання. Таким чином, закон, виходячи з неможливості переводу таких видів покарань одне в інше, а отже, і їх складання, встановлює особливий порядок призначення їх за сукупністю злочинів. Тому у випадках, передбачених ч. 3 ст. 72 КК, має місце ситуація, коли не тільки при призначенні покарань за окремі злочини, а й при визначенні остаточної його міри за їх сукупністю у вироку зазначаються відразу декілька видів основних покарань, бо всі вони застосовуються до засудженого одночасно – без поглинення і складання між собою . Такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, коли призначені за окремі злочини різні види покарань не можуть бути складені, призводить до того, що і виконання цих різновидних покарань також має свої особливості. Хоча воно і здійснюється з моменту набрання законної сили вироком суду, але у зв’язку з тим, що всі ці види покарань застосовуються до засудженого одночасно, то і виконуються (відбуваються) вони не послідовно – одне за іншим, а паралельно – одне поряд з іншим, тобто кожне окремо, незалежно одне від іншого, так би мовити, «само по собі». При оцінці наведеного порядку остаточного визначення за сукупністю злочинів різновидних покарань виникає цілком закономірне питання: чи є одночасне застосування різновидних покарань, яке здійснюється на підставі ч. 3 ст. 72 КК, лише своєрідним різновидом принципу їх складання або ж повинне оцінюватися як самостійний (окремий, особливий) принцип (правило) призначення покарань за сукупністю , який застосовується поряд з їх поглиненням і складанням? Відповідаючи на це запитання слід, на наш погляд, виходити з такого. По‑перше, слід зазначити, що нічого нового, щоб яким‑небудь чином відрізняло складання покарань, яке здійснюється на підставі статей 70–72 КК, від аналогічної звичайної математичної дії (операції) по об’єднанню декількох чисел (величин), у нову сукупну їх величину – суму, кримінальний закон не вносить і не встановлює. Якщо, наприклад, на підставі ч. 1 ст. 70 КК і з урахуванням граничної межі, встановленої для складання в ч. 2 ст. 70 КК, судом здійснюється повне складання двох років позбавлення волі, призначених за один злочин і трьох років того ж самого виду покарання, призначеного за інший злочин, то остаточне покарання за сукупністю злочинів буде дорівнювати п’яти рокам позбавлення волі, тобто загальній його сумі. Аналогічна операція здійснюється і відносно різновидних видів покарань, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК, із тією лише відмінністю, що зазначені тут види покарання повинні бути попередньо переведені (трансформовані) одне в інше – менш суворе в більш суворе. Таким чином, складання, як загальновідома і звичайна математична дія припускає наявність двох або більше величин (доданків), внаслідок об’єднання (підсумування) яких виникає нова величина – сума[313]. Стосовно розглядуваного питання це означає, що визначення остаточного покарання за принципом складання в точному значенні цього поняття можливе лише за умови призначення за окремі злочині: а) або покарань одного й того ж самого виду (тобто, тотожних, одновидних); б) або таких різновндних, складання яких припустиме лише після попереднього їх переводу (трансформації) одного (менш суворого) в інше (більш суворе) з використанням для цього правил, передбачених у ч. 1 ст. 72 КК. Між тим, по‑друге, при призначенні за сукупністю тих видів покарань, які зазначені у ч. 3 ст. 72 КК, відсутні всі ті умови, які є необхідними і обов’язковими для складання. Ці покарання у поєднанні як між собою, так й з іншими видами покарань не складаються і у зв’язку з цим не утворюють певну (загальну, єдину) їх суму, а застосовуються до засудженого всі разом (одночасно) і виконуються самостійно, тобто окремо, незалежно одне від іншого, кожне, так би мовити, «само по собі». По‑третє, не відносить до складання такий порядок призначення різновидах покарань за сукупністю і сам законодавець, бо в ч. 3 ст. 72 КК прямо зазначається, що при призначенні за сукупністю передбачених тут покарань вони складанню з іншими видами покарань не підлягають . По‑четверте, слід також ураховувати, що аналогічний порядок, тобто одночасне застосування без складання, встановлений в ч. 3 ст. 72 КК для цих видів покарань при остаточному визначенні їх не тільки за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), а й за сукупністю вироків (ст. 71 КК) і, отже, такий порядок має універсальний характер. По‑п’яте, звертає на себе увагу і те, що аналогічні правила закріплені в ч. 4 ст. 72 КК і стосовно всіх різновидних додаткових покарань, які також у всіх випадках , тобто у разі їх призначення за сукупністю як злочинів (ст. 70 КК), так й вироків (ст. 71 КК) також не складаються, а застосовуються до засудженого одночасно і виконуються самостійно. Нарешті, до одночасного застосування призначених покарань досить часто приходиться удаватися і у тих випадках, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, коли після проголошення вироку, яким особа звільнена від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79, 104 КК), виявляється, що ще до засудження цим вироком вона вчинила інший злочин, за який засуджується до покарання, що належить відбувати реально. Як зазначається у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 23) у таких випадках застосування принципів як поглинення, так й складання призначених покарань не допускається[314] (додамо, – бо воно тут просто неможливе) і тому за таких умов кожний вирок (а, отже, і призначене ним покарання) застосовуються і виконується самостійно. Таким шляхом йде судова практика і за конкретними справами[315]. Наведене свідчить, що призначення різновидних основних й додаткових видів покарань шляхом їх одночасного застосування (без поглинення і складання) є не різновидом їх складання, а виступає як самостійний (окремий, особливий) принцип визначення остаточного покарання за сукупністю як починів (ст. 70 КК), так й вироків (ст. 71 КК), який передбачений у частинах 3 і 4 ст. 72 КК поряд з принципами поглинення і складання покарань. Варто лише обмовитися, що ми цілком свідомо не включаємо до назви цього принципу вказівку про те, що у наведених ситуаціях різновидні покарання не тільки одночасно (без поглинення і складання) застосовуються до засудженого, а й самостійно (тобто, незалежно одне від іншого) виконуються. Безумовно, самостійність виконання підкреслює своєрідність застосування різновидних покарань у наведених ситуаціях. Уявляється навіть, що перш за все з цього і виходив законодавець при використанні саме такої термінології («самостійне виконання») в частинах 3 і 4 ст. 72 КК Однак слід ураховувати, що питання виконання покарання зовсім не предмет кримінального законодавства, бо регулювання порядку, умов виконання і відбування покарання є завданням кримінально‑виконавчого закону[316]. Крім того, за думкою деяких науковців, терміни «застосування покарання» і «призначення покарання» співвідносяться між собою як «рід» й «вид», а тому як призначення покарання, так й його виконання складають зміст більш загального поняття – застосування покарання[317].
Тому вважаємо за доцільне виключити з вищезгаданих формулювань закону вказівку на самостійне виконання покарань, як зайву, і зазначити в частинах 3 і 4 ст.72 КК, що перелічені тут різновидні покарання складанню не підлягають, а застосовуються одночасно . Автор цих рядків ще в 1975 році відстоював цю позицію і пропонував закріпити наведений принцип призначення покарання за сукупністю безпосередньо в законі[318]. Ця точка зору була не тільки підтримана переважною більшістю спеціалістів[319], а у теперішній час фактично реалізована на законодавчому рівні, бо в частинах 3 і 4 ст. 72 КК, приписи яких застосовуються при призначенні різновидних як основних, так і додаткових покарань за сукупністю як злочинів, так й вироків (тобто, мають універсальний характер), знайшов своє безпосередньо втілення принцип одночасного застосування тих видів покарань, які не підлягають складанню [320]. Таким чином, на відміну від складання і одночасного застосування різних видів покарань, використання яких обмежено або за їх видом, або за їх розміром, лише принцип поглинення, як це випливає з ч. 1 ст. 70 КК, може застосовуватися до будь‑яких основних видів покарань, незалежно від того, належать вони до одного чи до різних їх видів. Наведене свідчить, що у разі призначення за один із злочинів навіть такого основного виду покарання, яке згідно з ч. 3 ст. 72 КК не підлягає складанню, закон не виключає і можливості його поглинення більш суворим покаранням, призначеним за інший злочин[321]. Виходячи саме з такого тлумачення закону, у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 21) підкреслюється, що «суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних »[322] (виділено авт. – В.Т. ). Більше того, при роз’ясненні положень ч. 3 ст. 72 КК у вищезгаданій постанові (п. 22) прямо наголошується, що «коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення (виділено авт. – В.Т. ) менш суворого покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного виконання»[323]. Таким чином, якщо за один із злочинів призначається, наприклад, основне покарання у виді штрафу або позбавлення права обіймати певні посади, а за інший – обмеження волі, то як у цьому, так і в інших подібних випадках суд має право обрати два варіанти для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів: а) або призначити ці види покарань одночасно до самостійного їх виконання (ч. 3 ст. 72 КК); б) або визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання (штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади) більш суворим (обмеженням волі), бо це, по‑перше, випливає зі змісту ч. 1 ст. 70 КК, а, по‑друге, не суперечить і вимогам ч. 3 ст. 72 КК[324]. Проте вирішення цього питання у судовій практиці далеко не завжди відповідає вимогам закону і наведеним роз’ясненням вищої судової інстанції. Прикладом може слугувати така справа. Гр. К. було засуджено за ч. 3 ст. 186 КК на п'ять років позбавлення волі: за ч. 3 ст. 357 КК – до основного покарання у виді штрафу, а остаточне покарання відповідно до ст. 70 КК було визначено щодо К. у виді п’яти років позбавлення волі, тобто шляхом поглинення менш суворого покарання (штрафу) більш суворим (позбавленням волі), що не тільки відповідає вимогам ч. 1 ст. 70 КК, а й не суперечить приписам ч. 3 ст 72 КК. Саме так, як зазначалося, тлумачить закон і Пленум Верховного Суду України. Проте колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України цей вирок скасувала, посилаючись на те, що «… визначаючи К. за сукупністю злочинів остаточну міру покарання шляхом поглинення штрафу позбавленням волі, суд порушив вимогу ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якою основне покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю злочинів та вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно »[325] (виділено авт. – В.Т. ). Однак наведене рішення Судової палати навряд чи можна визнати обґрунтованим і не тільки тому, що воно суперечить вищенаведеним роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України. Звертає на себе увагу те, що хоча в рішенні колегії суддів і зроблено посилання на ч. 3 ст. 72 КК, але без усіляких на це підстав дається розширювальне тлумачення змісту цієї норми, бо хоча в ній і встановлено заборону, але тільки (і саме) на складання штрафу з іншими видами покарань, тоді як за справою К. штраф було не складено, а поглинуто іншим, більш суворим покаранням. Крім того, слід зазначити, що неприпустимість складання штрафу з іншими видами покарань зовсім не виключає можливості його поглинення іншими, більш суворими видами покарань, бо ч. 3 ст. 72 КК не може тлумачитися у відриві від приписів ч. 1 ст. 70 КК. Системний аналіз цих норм свідчить, що надаючи в ч. І ст. 70 КК суду право на застосування принципів поглинення і складання покарань, призначених за окремі злочині, закон лише стосовно можливості складання окремих видів цих покарань встановлює в ч. 3 ст. 72 КК певні обмеження. Зі змісту ч. 1 ст. 70 КК зі всією очевидністю випливає, що закон не тільки надає суду право застосовувати принцип поглинення для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, а й не ставить реалізацію цього права в залежність від того, які саме види покарань – однакові чи різновидні, призначені за окремі злочини. Тому поглинення менш суворого покарання більш суворим може застосовуватися незалежно від того, які покарання призначені за окремі злочини – одного чи різних їх видів. Таким чином, у разі призначення за окремі злочини покарань, передбачених у ч. 3 ст. 72 КК, суд, з огляду на конкретні обставини справи, на свій розсуд вирішує питання про те, за яким принципом визначити остаточне покарання за сукупністю злочинів – шляхом одночасного застосування цих покарань або шляхом поглинення менш суворого їх виду більш суворим. Позитивно слід вирішувати, на наш погляд, і питання про можливість одночасного застосування одразу кількох принципів для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів. Така ситуація може виникнути, зокрема, у випадках, коли сукупність складають більше двох злочинів. І хоча в літературі висловлювалася думка, що суд вправі застосовувати лише який‑то один із принципів для остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів[326], однак вона не знайшла підтримки ні в судовій практиці, ні серед науковців[327], бо використання у цих випадках одразу декількох принципів не суперечить вимогам ч. 1 ст. 70 КК. Адже навіть часткове складання покарань, призначених лише за два окремих злочини є за своєю суттю своєрідним сполученням принципів їх складання і поглинення . Вочевидь, що і при частковому складанні лише двох видів покарань має місце така ситуація, коли одна частина менш суворого покарання приєднується до більш суворого (тобто складається з ним), а інша його частина фактично поглинається останнім. Крім того, у деяких випадках суд навіть «змушений» удаватися до одночасного застосування одразу декількох принципів остаточного визначення покарання за сукупністю злочинів. Достатньо уявити собі ситуацію, коли при вчиненні трьох злочинів за два з них суд призначає, наприклад, по одному року обмеження волі, а за третій – основне покарання у виді штрафу. Вочевидь, що обмеження волі може бути остаточно визначено тут лише шляхом складання, бо призначено за окремі злочини в однакових розмірах, а штраф або поглинається обмеженням волі (ч. 1 ст. 70 КК), або застосовується самостійно (ч. 3 ст. 72 КК).
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме Одночасне застосування різновидних покарань:

  1. звільненні засудженого від покарання або в заміні покарання чи невідбутої його частини більш м’яким
  2. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  3. Порядок застосування та оформлення платіжних документів
  4. Складання покарань
  5. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  6. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  7. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  8. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  9. без призначення покарання
  10. Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів
  11. після призначення покарання судом
  12. 2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК
  13. Поглинення менш суворого покарання більш суворим