загрузка...

2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК призначення покарання за сукупністю вироків здійснюється в два етапи . На першому суд призначає основне (чи і додаткове) покарання за знову вчинений злочин (за новим вироком), керуючись статтями 65–67 КК, а за необхідності – й статтями 68–70,98‑102, ч. 1 ст. 103 КК. На другому етапі до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих межах, які встановлені ч. 2 ст. 71 КК. Вказівка закону про приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком до покарання, що призначене за новим вироком, по суті означає, що їх остаточне визначення за сукупністю вироків здійснюється шляхом повного чи часткового складання . Ураховуючи ситуацію, відповідно до якої новий злочин вчиняється особою після засудження за попередній, що свідчить про підвищений ступінь суспільної небезпечності особи винного, закон виходить з того, що у таких випадках є всі підстави для посилення відповідальності, а, отже, для складання покарань, і в зв’язку з цим виключає, за загальним правилом, можливість застосування принципу їх поглинення. Складання покарань за правилами ст. 71 КК здійснюється з урахуванням наступних вимог. 1. Складанню зі знову призначеним покаранням підлягає лише те покарання або та його частина, яке ще повністю чи частково не відбуте засудженим за попереднім вироком. Отже, та частина покарання яку вже було відбуто до вчинення нового злочину, судом не враховується, а до уваги береться лише невідбута частина покарання за попереднім вироком. 2. Для застосування складання і визначення на його підставі остаточної міри покарання за сукупністю вироків необхідно точно встановити невідбуту частину покарання , призначеного за попереднім вироком. У зв’язку з цим у новому вироку суд має зазначити не тільки міру покарання, яка остаточно визначається ним за сукупністю вироків, а й той вид покарання (основного і додаткового), який було призначено за попереднім вироком, а також встановити, яка саме його частина (у якому розмірі) ще не відбута засудженим на момент вчинення нового злочину. Тому в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 26) цілком слушно зазначається: «Маючи на увазі, що при визначенні покарання за правилами ст. 71 КК до покарання за новим вироком повністю або частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком, суди повинні точно встановлювати невідбуту частину основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у новому вироку»[383]. 3. Визначення (обчислення) нєвідбутої частини покарання здійснюється судом, з урахуванням трьох моментів, а саме: а) чи відбував засуджений покарання, призначене попереднім вироком, реально (фактично); б) чи було його повністю або достроково, але обов'язково умовно звільнено від його відбування ; в) чи була невідбута частина цього покарання замінена більш м’яким покаранням. Виходячи з цього, невідбутою частиною покарання за попереднім вироком належить вважати: – повністю невідбуте засудженим основне покарання або невідбуту його частину; – повністю невідбуте засудженим додаткове покарання або невідбуту його частину; – покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням на підставі статей 75, 79, 104 КК; – частину покарання, від якого засудженого було звільнено умовно‑достроково на підставі статей 81 і 107 КК; – невідбуту частину більш м’якого покарання, яке було застосоване до засудженого в порядку заміни на підставі статей 82, ч. 4 ст. 83, ст. 85, ч. 3 ст. 86, ч. 2 ст. 87 КК)[384]; – невідбуту частину покарання від відбування якого було звільнено засуджену жінку на підставі ст. 83 КК. У цьому випадку слід ураховувати, що звільнення засудженої жінки від подальшого відбування призначеного їй покарання на підставі ч. 1 ст. 83 і ч. 4 ст. 83 КК має умовний характер. Тому, якщо в період такого звільнення засуджена вчиняє новий злочин, то відповідно до ч. 6 ст. 83 КК при призначенні покарання застосовуються правила ст. 71 КК; При вирішенні питання про те, яку частину призначеного за попереднім вироком покарання слід вважати невідбутою, особливої уваги заслуговує роз'яснення, наведене з цього приводу у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», де поряд з іншими рекомендаціями, які цілком відповідають вимогам закону, в п. 26 цієї постанови зазначається, що невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба вважати також «покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст 105 КК) »[385] (виділено авт. – В.Т. ). Аналогічну позицію займає і В.О. Навроцький, який вважає, що «захід, передбачений ст. 105 КК, повинен застосовуватися тоді, коли неповнолітній може бути виправлений без реального виконання кримінального покарання, але лише за умови застосування примусових заходів виховного характеру». Тому при застосуванні ст, 105 КК, на думку цього автора, «…суд визначає покарання, встановлює його вид і розмір і постановляє про звільнення від покарання…», у зв’язку з чим «при вчиненні неповнолітнім нового злочину в період відбування примусових заходів виховного характеру йому призначається покарання за сукупністю вироків на основі ст. 71 та ч. 2 ст. 103 КК»[386] (виділено авт. – В.Т. ). Вважаємо, однак, що наведена позиція суперечить приписам ст. 105 КК, бо у цій нормі, по‑перше, передбачено звільнення від призначення покарання , а не від його відбування (реального виконання), яке, по‑друге, здійснюється судом без призначення покарання і, по‑третє, має остаточний і безумовний характер. Проаналізуємо наведені ствердження більш докладно[387]. Перш за все слід зазначити, що за чинним кримінальним законом суд може звільнити особу (у тому числі й неповнолітню) від покарання шляхом її звільнення від: а) призначення покарання (наприклад, за ст. 105 КК); б) відбування (реального виконання) призначеного судом покарання (наприклад, за ст. 104 КК); в) подальшого (часткового) відбування призначеного судом покарання (наприклад, за ст. 107 КК)[388]. Відповідно ж до ч. 1 ст. 105 КК «неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання». З наведених положень закону випливає, що звільнення від покарання, передбачене ст. 105 КК, можливе, крім іншого, лише за умови, якщо, на думку суду, неповнолітній не потребує застосування до нього покарання . Тому, при застосуванні ст. 105 КК має місце таке звільнення від покарання. яке здійснюється шляхом постановлення (проголошення) обвинувального вироку, але без призначення покарання [389], бо замість останнього, передбаченого у відповідній санкції статті Особливої частини КК, суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру[390]. Інакше кажучи, при застосуванні ст. 105 КК покарання взагалі не призначається, а здійснюється засудження без призначення покарання . Саме тому в ст. 105 КК закон не називає жодного з видів покарань, які б могли бути призначені неповнолітньому за інших умов, і саме цим ст. 105 КК відрізняється, наприклад, від ст. 104 КК, на підставі якої: а) здійснюється звільнення неповнолітнього не від призначення покарання, а від відбування (реального виконання) вже призначеного вироком суду покарання, а у зв'язку з цим, б) застосовується звільнення щодо такої особи, яка є вже засудженою до певного виду покарання – позбавлення волі (ч. 2 ст. 105 КК). Якщо б ситуація була іншою, то в ст. 105 КК прямо перелічуватися б ті види покарань, при засудженні до яких допускалося б звільнення неповнолітнього від їх відбування. Ще чіткіше відмінність цих видів звільнення від покарання простежується при співставленні ст. 105 КК зі ст. 107 КК, яка (на відміну від ст. 105 КК) застосовується лише до особи, щодо якої не тільки було призначене покарання, а й стосовно лише такої особи, яка вже реально відбула частину цього покарання. Таким чином, якщо неповнолітній був звільнений від покарання на підставі ст. 105 КК, але в процесі виконання примусових заходів виховного характеру вчинив новий злочин, то правила ст. 71 КК аж ніяк до нього застосовані бути не можуть, бо за попередній злочин покарання йому взагалі не призначалося[391]. Більш того, у особи, щодо якої застосовується ст. 105 КК, відповідно до ч. 3 ст. 88 КК (ч. 1 ст. 108 КК) навіть не виникає судимість, бо стосовно неї хоча і проголошується обвинувальний вирок, але вона засуджується останнім без призначення покарання[392]. Далі. Загальновизнаним є також поділ звільнення від покарання на такі його види, як: а) умовне та б) безумовне[393]. Якщо при умовному звільненні щодо подальшої поведінки особи протягом визначеного строку висуваються певні умови, виконання (чи, навпаки, невиконання) яких і впливає на остаточність вирішення питання про таке звільнення, то при безумовному , – як справедливо зазначає Ю.В. Баулін, «…жодні вимоги щодо подальшої поведінки особи не висуваються і звільнення від покарання стає остаточним з моменту набуття законної сили відповідним правозастосовчим актом суду»[394]. Аналізуючи ст. 105 КК під цим кутом зору, слід зазначити, що зміст її приписів не містить жодної вимоги, яку б висував закон щодо подальшої (майбутньої) поведінки особи на протязі застосування до неї примусових заходів виховного характеру і яка могла б слугувати умовою її остаточного звільнення від покарання. Зовсім по‑іншому вирішується це питання в статтях 104 і 107 КК, де в першій з цих норм (ч. 1 ст. 105 КК) з посиланням на ст. 78 КК, а в другій – безпосередньо (ч. 5 ст. 107 КК), закон встановлює, що у разі вчинення звільненою особою нового злочину в період іспитового строку (ст. 104 КК) чи протягом невідбутої частини покарання (ст. 107 КК) суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 КК. Звідси випливає, що є всі підстави вважати, що звільнення від покарання за ст. 105 КК є остаточним і безумовним, а тому час, протягом якого до неповнолітнього застосовуються примусові заходи виховного характеру, не є своєрідним іспитовим строком, бо ніяких умов його спливу закон не висуває. У зв’язку з цим у разі вчинення неповнолітнім нового злочину під час застосування примусових заходів виховного характеру останній підлягає відповідальності лише за цей новий злочин і повинен відбувати покарання, яке призначається вироком суду тільки за цей злочин[395]. Таким чином, вчинення нового злочину неповнолітнім, який був звільнений від покарання на підставі ст. 105 КК, не тягне за собою призначення покарання за сукупністю вироків, бо за попереднім вироком покарання не призначалося. Отже, вказівка Пленуму Верховного Суду (як і думка В.О. Навроцького), що вчинення нового злочину особою, до якої була застосована ст. 105 КК, тягне за собою призначення покарання за правилами ст. 71 КК, суперечать приписам чинного закону. Слід зазначити, що при вирішенні питання про визначення невідбутої частини покарання, яка за чинним законом дійсно підлягає приєднанню до покарання, призначеного за новим вироком, у судовій практиці теж допускаються ще помилки. Так, при застосуванні до засудженого за попереднім вироком статей 75, 79 чи 104 КК від реального відбування покарання, призначеного цим вироком, засуджений, як відомо, звільняється повністю , але з іспитовим строком. Тому, якщо новий злочин вчиняється засудженим протягом цього іспитового строку, невідбуту частину покарання складає раніше призначене покарання у повному його обсязі (розмірі), бо на момент вчинення нового злочину воно взагалі ще не відбувалося засудженим. Таким чином, у таких випадках складанню з покаранням, призначеним новим вироком, підлягає увесь строк покарання, призначеного попереднім вироком. Прикладом помилкового рішення цього питання може слугувати наступна справа. Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок і ухвалу апеляційного суду за справою С. з тих підстав, що зазначені судові інстанції при засудженні С, залишили поза увагою дані про те, що на момент вчинення нових злочинів С. був попередньо засудженим за ч, 2 ст. 185 КК на три роки обмеження волі й на підставі ст. 75 КК звільнений від відбування покарання з випробуванням на три роки. Ураховуючи, що С. учинив нові злочини у період іспитового строку, суд мав застосувати ст. 71 КК і скласти раніше і знов призначені покарання, проте не зробив це, а безпідставно зазначив, що попередній вирок щодо С. має виконуватися самостійно[396]. При застосуванні статей 81, 107 КК невідбутою є та частина покарання, призначеного попереднім вироком, від подальшого відбування якої засудженого було умовно‑достроково звільнено. Якщо новий злочин вчиняється особою протягом цієї невідбутої частини покарання, саме вона і підлягає приєднанню до покарання, призначеного за новим вироком (ч. 4 ст. 81, ч. 5 ст. 107 КК). Незважаючи на достатньо чіткі приписи з цього питання, які містяться в ч. 4 ст. 81 і ч. 5 ст. 107 КК, у судовій практиці воно вирішується не завжди правильно. Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скасувала вирок суду і ухвалу апеляційного суду за справою Б., якого було засуджено за ч. 2 ст. 186 КК до позбавлення волі, з таких підстав. Як убачається з матеріалів справи, 18 грудня 2003 року Б. був звільнений від відбування покарання за раніше вчинений ним злочин на один рік, один місяць і 22 дні. 20 грудня 2004 року Б. учинив новий злочин, передбачений ч. 2 ст. 186 КК. Однак, незважаючи на те, що новий злочин Б. учинив до закінчення строку відбування покарання за попередній злочин, при призначенні Б. покарання за новим вироком, суд у порушення вимог ч. 4 ст. 81 КК не застосував правила ст. 71 КК, не визначив та не приєднав до цього покарання не відбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком[397].

За справою С.А. суд допустився іншої помилки. Як убачається з матеріалів справи, вироком від 8 лютого 1999 року С.А. було засуджено до позбавлення волі строком на чотири роки, а 14 вересня 2000 року його було звільнено від частини призначеного покарання умовно‑достроково на один рік, вісім місяців і 18 днів. Термін невідбутої частини покарання сплинув 2 червня 2002 року, тоді як новий злочин С.А. вчинив 13 липня 2002 року, тобто після закінчення строку невідбутої частини покарання за попередній злочин Але суд при призначенні С.А. покарання допустився помилки, бо приєднав невідбуту частину покарання, строк якого вже сплинув, і обрав остаточну міру покарання на підставі ст. 71 КК[398]. 4. Як вже зазначалось, при встановленні невідбутої частини покарання слід ураховувати не тільки її тривалість (розмір), а й вид того покарання, який було призначено попереднім вироком. Тому в постанові від 24 жовтня 2003 року (п. 26) звертається увагу судів на те, що «у разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 104 КК) або була звільнена від відбування покарання умовно‑достроково (статті 81, 107 КК) і в період іспитового строку або строку умовно‑дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення волі, зокрема й годі, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання»[399]. Наведена рекомендація цілком відповідає змісту приписів ст. 71 КК, бо виходить із того, що вчинення нового злочину після засудження за попередній свідчить про підвищену суспільну небезпечність винного, а тому при призначенні покарання за двома вироками, тобто за їх сукупністю, до такої особи не може бути застосоване більш м'яке покарання порівняно з тим, яке було призначено їй лише за одним з цих вироків[400]. 5. Складання покарань за ч. 1 ст. 71 КК може бути як повним , так і частковим , а питання про те, яку саме частину невідбутого покарання слід приєднувати до знову призначеного, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і даних про особу винного, виходячи з тих допустимих меж складання, які встановлені ч. 2 ст. 71 КК. 6. Порядок здійснення самого складання залежить також від того, які саме види покарань призначені за окремими вироками. Якщо такі покарання належать до одного виду , то вони лише підсумовуються у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК. Якщо ж вони є різновидними , то перш, ніж здійснити їх складання, менш суворий вид покарання, призначений за будь‑яким вироком (попереднім чи знову проголошеним) має бути переведений у більш суворий за правилами, передбаченими ч. 1 ст. 72 КК. Хоча в ч. 1 ст. 71 КК встановлено, що визначення остаточного покарання за сукупністю вироків здійснюється лише шляхом застосування принципу складання покарань, але з приписів ч. 2 цієї статті випливає, що у деяких випадках суд «змушений» удаватися і до поглинення або невідбутої частини покарання за попереднім вироком, або покарання, призначеного за новим вироком. Так, згідно з ч. 2 сі. 71 КК якщо хоча б за одним із вироків призначається довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення будь‑яких менш суворих видів покарань довічним позбавленням волі. Інакше кажучи, довічне позбавлення волі, призначене за одним із вироків (попереднім або наступним), завжди поглинає собою менш суворі види покарань, призначені за іншими вироками[401]. Проте до застосування принципу поглинення суд змушений удаватися не лише в наведеному, а й в інших випадках[402]. У постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 25), зокрема, роз’яснюється, що «якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за попереднім вироком підлягає поглиненню»[403]. Так, якщо до повного відбуття виправних робіт, призначених за ч. 1 ст. 122 КК, особа вчиняє крадіжку, за яку засуджується за ч. 2 ст. 185 КК до 5 років обмеження волі, то покаранням за останнім вироком суд змушений поглинути невідбутий за попереднім вироком строк виправних робіт. При визначенні покарання за сукупністю вироків, крім складання і поглинення покарань, призначених за окремими вироками, не виключається і їх призначення за принципом одночасного застосування , бо якщо хоча б за одним із вироків призначається основне покарання, передбачене ст. 53 або ст. 55 КК, остаточне покарання за сукупністю вироків не може бути визначене в цих випадках ні шляхом поглинання, ні шляхом складання. Саме в цих випадках застосовуються правила, передбачені ч. 3 ст. 72 КК, згідно з якими зазначені види покарань (статті 53, 55 КК), призначені за окремими вироками, завжди застосовуються одночасно і виконуються самостійно. Так, Ш… раніше засуджений до основного покарання у виді штрафу, вчинив новий злочин до його сплати. Враховуючи це, суд засудив Ш. за сукупністю вироків, але, визначаючи остаточне покарання за правилами ст. 71 КК, перевів несплачений штраф у сумі 850 грн. на чотири місяці та 16 днів позбавлення волі і приєднав отримане таким чином покарання до позбавлення волі, призначеного за новим вироком. Однак в ухвалі спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України, які цілком слушно змінили цей вирок, було зазначено, що «не ґрунтується на вимогах закону і рішення про переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основне покарання у виді штрафу при призначенні його за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно»[404]. Остаточне покарання за сукупністю вироків шляхом застосування для цього принципу складання призначених за окремими вироками покарань визначається судом із урахуванням наступних вимог. 1. Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків в усіх випадках обов'язково має бути більшим, ніж покарання, призначене за новим вирокам, і ніж невідбута частина покарання за попереднім вирокам . Таке роз'яснення закону наведено і в постанові від 24 жовтня 2003 року[405]. Проте, саме при визначенні розміру остаточного покарання за сукупністю вироків в судовій практиці допускається найбільший відсоток помилок. Так, за справою Б., останнього було засуджено за ст. 395 КК на один місяць арешту. На підставі ст. 71 КК до призначеного покарання суд приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків визначив засудженому остаточне покарання у виді трьох місяців арешту. Як убачається із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком було засуджено за частинами 2, 3 ст. 140 КК 1960 р. на три роки шість місяців позбавлення волі, а згодом звільнено умовно‑достроково на один рік і 21 день. Останній злочин, передбачений ст. 395 КК, Б. учинив у період невідбутої частини покарання, призначеного йому за попереднім вироком. Проте, за сукупністю вироків суд призначив Б. покарання у виді трьох місяців арешту, не врахувавши при цьому, що згідно з вимогами ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. Виходячи з цього, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок суду щодо Б. скасувала[406]. Аналогічні помилки допускали суди і за цілою низкою інших справ[407]. 2. Хоча складання здійснюється шляхом приєднання невідбутої частини покарання до знову призначеного , проте межі такого складання визначаються за більш суворим видам покарання , незалежно від того, за яким вироком – попереднім чи наступним – такий більш суворий вид покарання було призначено. Ця вимога випливає з ч. 1 ст. 72 КК, відповідно до якої при складанні різних видів покарань за сукупністю злочинів або вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий [408]. Так, якщо, наприклад, особа, засуджена до позбавлення волі, вчиняє до повного відбуття покарання новий злочин, за який засуджується до виправних робіт, то остаточне за сукупністю вироків її буде засуджено до позбавлення волі. 3. Межі складання, а отже, й загальний строк (розмір) остаточного покарання за сукупністю вироків встановлені в ч. 2 ст. 71 КК і залежать від: – виду покарання, який призначений за попереднім вироком; – виду покарання, який призначений за наступним вироком; – розміру невідбутої частини покарання за попереднім вироком; – розміру покарання, призначеного за наступним вироком; – ступеня тяжкості злочину, за вчинення якого особу засуджено за попереднім чи за наступним вироками. Якщо за кількома вироками призначені покарання одного виду або такі різновидні , що підлягають складанню з використанням правил ч. 1 ст. 72 КК, то остаточне покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 2 ст. 71 КК визначається в максимальних межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК [409]. Наприклад, при складанні виправних робіт максимально допустиму межу становить строк у два роки (ч. 1 ст. 57 КК), а при складанні обмеження волі його максимальний строк не може перевищувати п’яти років (ч. 1 ст. 61 КК) тощо. Встановлюючи межі складання – максимум відповідного виду покарання – ч. 2 ст. 71 КК передбачає і виняток із цього загального правила, але стосовно лише одного виду покарання – позбавлення волі , загальний строк якого за сукупністю вироків може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років за умови, якщо хоча б один зі вчинених злочинів є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК). Проте призначення за сукупністю вироків позбавлення волі на строк понад п'ятнадцяти років є лише правом , а не обов’язком суду, який може їм і не скористатися, навіть, якщо одним із вироків особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Такий висновок ґрунтується на приписах ч. 2 ст. 71 КК, де зазначається, що «загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років…» (виділено авт. – В.Т. ), Таким чином, суд на свій розсуд вирішує це питання, виходячи з конкретних обставин справи, з урахуванням обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, і даних про особу підсудного. Водночас може скластися і гака ситуація, коли призначення остаточного покарання в межах 15‑річного строку позбавлення волі за особливо тяжкі злочини стає неможливим, бо за кожним із вироків це покарання може бути призначене в максимальних межах – 15 років. За таких умов суд зобов'язаний застосувати принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за сукупністю вироків на строк понад п’ятнадцяти, але не більше двадцяти п’яти років позбавлення волі, бо поглинення покарань в силу ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається. Хоча у ч. 2 ст. 71 КК наведений лише єдиний випадок призначення позбавлення волі за сукупністю вироків на строк понад 15‑ти років, проте за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчиняється під час відбування покарання особою, якій згідно з ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на строк не менше 25‑ти років. Такий порядок призначення покарання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, виходячи з того, що, по‑перше, і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, бо відповідно до ч. І ст. 64 КК довічне позбавлення призначається саме за такі злочини. По‑друге, обмежитися у такій ситуації 15‑річним строком позбавлення волі суд у багатьох випадках просто не має можливості ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, згідно з якою розмір остаточного покарання за сукупністю вироків має бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком[410]. При визначенні остаточної міри покарання за сукупністю вироків щодо особи, яка після засудження за попередній злочин вчинила новий, але до досягнення нею 18‑річного віку, слід виходити з таких вимог: а) максимальний строк остаточно визначених за сукупністю вироків таких видів покарання, як штраф, громадські, виправні роботи та арешт не може перевищувати тієї їх максимальної межі, яка встановлена для них в статтях 99‑101 КК; б) якщо за злочини, що складають сукупність вироків, призначається покарання у виді позбавлення волі, то при визначенні остаточної його міри слід виходити з положень пунктів 1–5 ч. 3 ст. 102, а також приписів ч. 2 ст. 103 КК, відповідно до якої позбавлення волі у цих випадках, незалежно від ступеня тяжкості вчинених злочинів, не може перевищувати п’ятнадцяти років. У частині 5 ст. 71 КК наведена ситуація, коли після засудження вироком суду за попередній злочин, але до відбуття призначеного ним покарання особа вчиняє не один, а декілька злочинів. У таких випадках в учиненому одночасно збігаються ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків . Тому при визначенні тут остаточного покарання суд повинен скористатися правилами як ст. 70, так й ст. 71 КК і спочатку має призначити покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК), а вже потім визначити остаточне покарання відповідно до приписів ст. 71 КК. На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після постановлення (проголошення) вироку виявляється, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких було вчинено до, а інші – після засудження попереднім вироком. У таких випадках покарання за останнім вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК у такому порядку: а) спочатку – за правилами частин 1–3 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до засудження попереднім вироком; б) після цього – за правилами ч. 4 ст. 70 КК; в) потім – за сукупністю злочинів (частини 1–3 ст. 70 КК), вчинених після засудження попереднім вироком; г) нарешті, остаточно – за сукупністю вироків (ст. 71 КК)[411].
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків:

  1. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  2. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  3. 2.3. Особливості призначення окремих видів покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  4. 3.3. Судова практика з питань призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  5. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  6. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  7. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  8. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  9. Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів
  10. без призначення покарання