2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій‑третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку.

У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу. Таким чином, у ч. 4 ст. 70 КК передбачена ситуація, яка у найбільш простому своєму варіанті припускає таке: а) за вчинений особою злочин суд постановляє обвинувальний вирок і призначає ним покарання; б) після постановлення цього вироку, але до, у процесі чи після відбуття призначеного цим вироком покарання виявляється, що засуджений винен ще і в іншому злочині, який, однак, було вчинено ним ще до постановлення цього вироку[354]. Передусім відзначимо, що ситуацію, яка описана у ч. 4 ст. 70 КК, сам закон приписує вирішувати за правилами, передбаченими в частинах 1–3 ст. 70 КК. Здавалося б, із цих приписів закону зі всією очевидністю випливає, що ситуацію, наведену в ч. 4 ст. 70 КК, закон також відносить до сукупності злочинів , бо вона цілком відповідає її ознакам, зазначеним у ч. 1 ст. 33 КК. Адже, не дивлячись на те, що злочини в такій ситуації виявлені у різний час (один до, а інший після проголошення вироку), проте всі вони без винятку вчинені до засудження хоча за один з них. Не змінює оцінку розглядуваного як сукупності злочинів і та обставина, що в зв’язку з різним часом виявлення цих злочинів і покарання за них призначається не одним, а кількома вироками. Саме як сукупність злочинів, лише ускладнену процесуальними обставинами, які позбавляють суд можливості одночасного розгляду всій сукупності обвинувачень, оцінюють ситуацію, передбачену ч. 4 ст. 70 КК, і більшість науковців, які досліджували аналогічні положення закону в рамках як попереднього (наприклад, ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р.), так і сучасного кримінально‑правового регулювання[355]. Однак висловлювалися з цього питання й інші думки. Так, В.П. Малков зазначав, що сукупність злочинів має місце тоді, «коли декілька злочинів, передбачених різними статтями кримінального закону, є предметом одночасного розгляду судово‑слідчих органів…»[356] (виділено авт. – В.Т. ). Поділяв цю позицію і Ю.М. Юшков, який, оцінюючи положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. (ч. 4 ст. 70 КК 2001 р.), писав, що «зовні ці випадки мало походять на сукупність злочинів, бо тут щодо одного чи декількох злочинів вже відбувся вирок, який виконується або навіть є виконаним»[357]. У новітній літературі таку ж саму позицію займає Є.В. Благов, який зазначає, що наведені в ч. 4 ст. 70 КК випадки «…до сукупності злочинів не належать зовсім…, бо «…однією з ознак сукупності злочинів є і залишається відсутність засудження за будь‑який з них»[358]. Виходячи з цього, автор відносить положення ч. 4 ст. 70 КК не до правил призначення покарання за сукупністю злочинів, а до (як він їх називає) «інших правил призначення покарання при вчиненні декількох злочинів»[359]. Вважаємо, що наведені точки зору не відповідають вимогам закону, а у міркуваннях їх прихильників відбувається підміна таких понять, як «час вчинення злочину» і «час засудження за злочин», бо як в ч. 1 ст. 33, так і в ч. 4 ст. 70 КК в основу визначення юридичної природи такого явища, як сукупність злочинів, покладений не момент засудження за злочин чи момент розгляду справи судом, а час вчинення особою злочину – до чи після засудження хоча б за один із цих злочинів. Інакше кажучи, якщо всі злочини вчинені до засудження хоча б за один із них це сукупність злочинів; якщо новий злочин вчинений після засудження за попередній – це сукупність вироків. Тому слід погодитися з М.І. Бажановим, який, оцінюючи положення ч. 3 ст. 42 КК 1960 р. (ч. 4 ст. 70 КК 2001 р.), цілком слушно зазначав, що «можливі ситуації, коли про вчинений раніше злочин стає відомим вже після засудження підсудного за інший злочин», але «юридична природа вчиненого від цього не змінюється, оскільки всі злочини вчинені до засудження хоча б за один із них. Закон ніде не говорить, що сукупність злочинів обов’язково припускає одночасний розгляд усього, що вчинене підсудним». Тому «…вимога одночасного засудження судом особи, винної у вчиненні двох або більше злочинів, не є обов’язковою і являє собою необґрунтоване обмежувальне тлумачення поняття сукупності злочинів»[360]. Як сукупність злочинів оцінює ситуацію, передбачену в ч. 4 ст. 70 КК і судова практика. Однак при вирішенні цього питання як раніше, та і у новітній практиці суди припускають ще досить багато помилок, зокрема, змішують порядок призначення покарання за ч. 4 ст. 70 з правилами його призначення за ст. 71 КК. Так, вироком суду від 4 червня 2004 р. Г. було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК па три роки позбавлення волі. До цього покарання суд приєднав невідбуту частину покарання за попереднім вироком, яким його було засуджено 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК з застосуванням ст. 69 КК до одного року виправних робіт. Остаточне покарання за сукупністю було визначено шляхом складання у розмірі трьох років і чотирьох місяців позбавлення волі. Причому, у вироку суд послався на те, що при визначенні остаточного покарання він керується ч. 4 ст. 70 КК, хоча фактично призначив його за правилами ст. 71 КК. Розглядаючи цю справу у касаційному порядку, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України встановила, що Г. перший злочин учинив 4 грудня 2003 р. і був засуджений за нього 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК на один рік виправних робіт. Другий злочин він учинив 7 березня 2004 р., тобто ще за 10 днів до постановлення вироку в першій справі. За таких обставин, як слушно зазначила колегія суддів, «при призначенні покарання суд повинен був застосувати правила частин 1–3 ст. 70 КК України: призначити покарання за останній злочин і визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. У цьому випадку суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК України в строк покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, мав зарахувати покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими ст. 72 КК України»[361]. Аналогічні помилки допускали суди і в багатьох інших справах[362]. Таким чином, і в ч. 4 ст. 70 КК мова йде про сукупність злочинів. Однак сукупність злочинів у цих випадках, все ж таки, ускладнена низкою процесуальних моментів і з огляду на це не дає, на наш погляд, можливості врахувати всі обставини вчиненого повною мірою. У всякому разі, заборона перегляду вже постановленого вироку не дозволяє всебічно і у повному обсязі врахувати обставини, які характеризують підвищену небезпечність особи винного, що вчинив декілька злочинів. Пояснюється це тим, що проголошуючи перший вирок, суд ще не має відомостей про те, що особа раніше теж вчинила злочин. Тому, за інших рівних умов, особа, яка засуджується за два злочини двома окремими вироками, причому, один з них не може бути переглянутий, незважаючи на те, що його було постановлено за відсутності відомостей про раніше вчинений злочин, знаходиться у більш сприятливому становищі. Виходячи з наведеного, найбільш ідеальним вирішенням ситуації, передбаченої в ч. 4 ст. 70 КК, було б, на наш погляд, скасування постановленого вироку, повне відновлення провадження за справою і перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами. Однак у ст. 4005 КПК така нововиявлена обставина, як встановлення факту раніше вчиненого особою злочину після її засудження за інший злочин, не зазначена. Тому запропоноване радикальне рішення цього питання зі скасуванням раніше постановленого вироку можливе лише за умови внесення відповідних змін до кримінально‑процесуального закону. Отже, чинний кримінально‑процесуальний закон віддає перевагу, напевно, вимогам принципу процесуальної економії й тим самим, на наш погляд, дещо поступається кримінально‑правовим принципом справедливості. У частині 4 ст. 70 КК передбачена обов’язковість застосування правил, передбачених у частинах 1–3 ст. 70 КК. Таким чином, і за умов, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів суд застосовує зазначені у ч.
1 ст. 70, частинах 3 і 4 ст. 72 КК принципи їх об’єднання і визначає його в межах, зазначених в ч. 2 ст. 70 КК. Але на відміну від ч. 1 ст. 70 КК, де передбачені лише два етапи призначення покарання за сукупністю злочинів, визначення його за ч. 4 ст. 70 КК здійснюється вже в три етапи . На першому суд призначає покарання за злочин, вчинений до засудження, але виявлений після цього, тобто за знову розкритий злочин, а якщо їх кілька – то за усі ці злочини, керуючись статтями 65–67 КК, а у разі необхідності – і статтями 68, 69 та ч. 1 ст. 103 КК. На другому етапі призначається покарання за сукупністю злочинів, згідно з положеннями частин 1–3 ст. 70 КК. Особливість цього етапу полягає у тому, що, здійснюючи його, суд ще не враховує (так би мовити, абстрагується від) того, що особа вже повністю або частково відбула покарання, призначене за раніше проголошеним вироком. Отже, до уваги беруться покарання у тому повному їх обсязі (розмірах, строках), які були призначені, як попереднім, так і знов постановленим вироками. Нарешті, на третьому етапі за правилами ст. 72 КК до покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, здійснюється зарахування того покарання, яке вже було повністю чи частково відбуте за попереднім вироком. Отримане після такого зарахування покарання і є тією його остаточною мірою, яку в кінцевому підсумку і належить відбувати засудженому. У разі застосування ч 4 ст. 70 КК можуть виникати ситуації, вирішення яких має певні особливості. 1. Якщо за попереднім чи знову проголошеним вироками призначається покарання, передбачене в ч. 3 ст. 72 КК, тобто таке, яке не підлягає складанню (наприклад, штраф), то зазначене у ч. 4 ст. 70 КК зарахування відбутого покарання не запроваджується, бо всі ці види покарань застосовуються до засудженого одночасно і виконуються самостійно – без поглинення, складання і зарахування. 2. Якщо за попереднім вироком особу засуджено не за один, а за сукупністю злочинів, то при застосуванні правил ч. 4 ст. 70 КК суд має враховувати покарання, призначені не за окремі злочини, а виходити з тієї остаточної (сукупної) їх міри, яка була визначена попереднім вироком за сукупністю цих злочинів. 3. Якщо за попереднім вироком особу було засуджено зі звільненням від реального відбування покарання в зв'язку з застосуванням статей 75, 79, 104 КК, а за знову проголошеним – до покарання, яке належить відбувати реально , то, як зазначено у постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 23), в таких випадках застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається[363]. За таких умов призначені за окремі злочини покарання застосовуються до засудженого одночасно , а кожен вирок, яким вони призначені, виконується самостійно. Таким чином, у такому випадку складається досить своєрідна і, навіть, парадоксальна ситуація, бо, з одного боку, особа звільняється від реального відбування покарання за один зі злочинів і у неї цілком слушно спливає іспитовий строк, а. з іншого, – реально відбуває покарання за інший злочин. Оскільки одне покарання призначено «умовно », а інше «реально », тому ні поглинуті одне іншим, ні складені між собою вони бути не можуть, і суд вимушений використовувати тут принцип одночасного застосування призначених за окремі злочини покарань, причому, незалежно від того, чи належать ці покарання до одного або до різних їх видів. Своєрідність описаної ситуації, мабуть, і призводе до того, що у судовій практиці вона далеко не завжди вирішується відповідно до закону. Так, вироком суду від 27 липня 2004 р. М. було засуджено за ч. 3 ст. 185 КК на 3 роки позбавлення волі за вчинення 7 березня 2004 р. крадіжки чужого майна з проникненням у приміщення. За матеріалами справи встановлено, що 25 травня 2004 р. М. було також засуджено за ч. 3 ст. 185 КК за крадіжку, вчинену ще 6 липня 2003 р., на 3 роки позбавлення волі з застосуванням ст. 75 КК і звільнено від відбування цього покарання з випробуванням, іспитовий строк якого становив два роки. Остаточно за сукупністю цих злочинів суд призначив три роки і шість місяців позбавлення волі. Таким чином, обидва злочини М. вчинив ще до засудження хоча б за один із них і за крадіжку, вчинену 6 липня 2003 р., був засуджений з застосуванням ст. 75 КК, а за крадіжку, вчинену 7 березня 2004 р., – до реального покарання. Виходячи з встановленого, суд при призначенні покарання за сукупністю злочинів правильно застосував правила ч. 4 ст. 70 КК, але при їх застосуванні до трьох років позбавлення волі, призначених за останнім вироком до реального відбування, помилково приєднав шість місяців позбавлення волі, від реального відбування якого засуджений був звільнений за попереднім вироком із застосуванням ст. 75 КК. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України виправила цю помилку і в ухвалі зазначила, що обидва вироки за справою М. повинні виконуватися самостійно[364]. Помилки такого роду зустрічаються на практиці ще досить часто[365]. Але, погоджуючись з тим. що на підставі чинного кримінального законодавства ні поглинення, ні складання покарань, одні з яких призначені умовно, а інші реально, неприпустимо, вважаємо, що навряд чи виправданою є і ситуація, коли засуджений реально відбуває покарання за один злочин, а за інший – у нього одночасно спливає іспитовий строк. На наш погляд, такий правовий нонсенс є ще одним доказом, який свідчить на користь внесення тих змін до кримінально‑процесуального закону, доцільність яких вже раніше обґрунтовувалася. 4. Ситуація, описана у ч. 4 ст. 70 КК, може бути ускладнена і тим, що після проголошення вироку виявиться, що особа винна ще в декількох злочинах, одні з яких вчинені нею до , а інші – після проголошення цього вироку. Помилки при вирішенні цієї ситуації теж зустрічаються у судовій практиці. Так, вироком суду від 29 вересня 2004 р. П. засуджено за ч. 2 ст. 393 КК на п’ять років позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК до призначеного покарання приєднано частково невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно до відбування призначено п’ять років і шість місяців позбавлення волі. П. визнано винним у тому, що, будучи притягнутим 4 червня 2004 р. до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК, під час утримання в камері районного управління внутрішніх справ разом з Т. та іншими особами вчинили втечу. Розглядаючи цю справу за касаційним поданням прокурора, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України встановила, що, «призначаючи П. покарання на підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за вироком… суду від 8 липня 2004 р., яким його засуджено за ч. 2 ст. 309 КК до трьох років позбавлення волі, суд мотивував це тим, що П. учинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 393 КК. під час іспитового строку. Але поза увагою суду залишилася та обставина, що П. учинив злочин, передбачений ст. 393 КК, не тільки в період іспитового строку, й і до проголошення стосовно нього вироку… суду від 8 липня 2004 р., у зв’язку з чим суд зобов’язаний був призначити йому покарання за правилами, передбаченими статтями 70, 71 КК. Отже, суд повинен був на підставі ст. 71 КК призначити покарання за сукупністю вироків… від 30 березня 2004 р. та від 29 вересня 2004 р., а потім визначити покарання за сукупністю злочинів, зарахувавши в його строк покарання, частково відбуте П. за вироком від 8 липня 2004 р.»[366]. У наведених і подібних ним випадках має місце так званий «збіг» сукупності злочинів та сукупності вироків, тому і застосовуються тут правила призначення покарання, передбачені як ст. 70, так і ст. 71 КК. Саме ці ситуації має на увазі Пленум Верховного Суду України, коли в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 25) роз’яснює: «Коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а інші – після постановлення першого вироку, покарання за останнім за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так й ст. 71 КК: спочатку – за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку; після цього – за правилами ч. 4 ст. 70 КК; потім – за сукупністю злочинів, вчинених після постановлення першого вироку; і остаточно – за сукупністю вироків»[367].
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме 2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК:

  1. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  2. без призначення покарання
  3. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  4. 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів
  5. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  6. після призначення покарання судом
  7. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  8. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  9. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  10. Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів Вступ
  11. І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, 2008