загрузка...

2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів

Призначення за сукупністю злочинів додаткових покарань регламентується низкою законодавчих приписів, які передбачені в частинах 1, 3 ст. 70 та в ч. 4 ст. 72 КК. Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК у разі вчиненні особою декількох злочинів, перш ніж визначити остаточне покарання за їх сукупністю, суд повинен призначити за кожний злочин окремо не тільки основне, а й додаткове покарання . Уточнюючи положення ч. 1 ст. 70 КК, у ч. 3 цієї норми зазначається, що до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, які призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною. Аналіз цих законодавчих приписів дозволяє сформулювати певні вимоги, яким повинен відповідати порядок призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів. 1. Зі змісту частин 1 і 3 ст. 70 КК випливає, що додаткове покарання може приєднуватися до основного, остаточно визначеного за сукупністю злочинів, лише за умови, якщо воно попередньо було призначене судам хоча б за один зі злочинів , що складають сукупність. Виходячи з цього, в постанові від 24 жовтня 2003 р. зазначається (п. 20), що «встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд зобов'язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується як основних, так і додаткових покарань »[340] (виділено авт. – В.Т. ). Тому, в п. 16 зазначеної постанови підкреслюється, що «призначення додаткового покарання… лише за сукупністю злочинів є неприпустимим»[341]. Саме такий порядок застосування додаткових покарань випливає і з вимог загальних засад призначення покарання, бо порівняльний аналіз статей 65 70 та 72 КК свідчить, що специфіка призначення покарання за сукупністю злочинів проявляється лише при визначенні остаточного покарання, коли суд керується особливими правилами (принципами) його «об’єднання у сукупність», закріпленими у ч. 1 ст. 70, частинах 3 та 4 ст. 72 КК. Щодо попереднього призначення як основного, так й додаткового покарання за кожен злочин окремо, то воно має здійснюватися відповідно до загальних засад призначення покарання, тобто за тими самими правилами, які використовуються і при призначенні покарання за один (одиничний) злочин[342]. Між тим до прийняття КК України 2001 р. суди досить часто припускалися помилок і призначали додаткові покарання не за кожний окремий злочин, що входить у сукупність, а лише при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів[343]. Наприклад, за справою Ф., засудженого за одержання хабара до позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням права обіймати певні посади і за зловживання владою – до позбавлення волі з позбавленням права обіймати такі ж посади, суд за сукупністю цих злочинів у повній відповідності до закону визначив Ф. позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням права обіймати певні посади. Але вже після визначення цього остаточного покарання за сукупністю злочинів суд, посилаючись на ст. 37 КК України 1960 р (ст. 54 КК 2001 р.), позбавив засудженого ще й спеціального звання. Проте Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України цілком слушно вирок змінила, виключивши з нього додаткове покарання у виді позбавлення спеціального звання, бо останнє, всупереч закону (частинам 1 і 3 ст. 70 КК), було призначене не за окремий злочин, а лише при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів[344]. Помилкові рекомендації з цього питання висловлювалися і в юридичній літературі[345]. Уявляється, що такі рекомендації, як і відносна розповсюдженість зазначених помилок у судовій практиці, пояснювалися перш за все нечіткою редакцією положень самої ст. 42 КК України 1960 р., зі змісту якої можна було прийти до висновку про ніби то припустиму за законом можливість призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів без попереднього їх призначення за окремі злочини[346]. Але з прийняттям КК України 2001 р. Зазначену прогалину закону було усунуто і як в ч. 1, так й в ч. 3 ст. 70 КК чітко прописано, що перш ніж призначити додаткове покарання за сукупністю злочинів, воно попередньо має бути призначене хоча б за один зі злочинів, що входить до сукупності. Таким чином, незалежно від того, призначається додаткове покарання за відповідною санкцією статті Особливої частини КК або на підставі норм Загальної частини КК (статті 54, 55 КК), у всіх випадках воно може бути визначено за сукупністю злочинів лише за умови, якщо його було попередньо призначено хоча б за один із окремих злочинів, що входять до сукупності. 2. Із правила про необхідність попереднього призначення додаткового покарання хоча б за один із окремих злочинів випливає і обов’язковість додержання судом наступної вимоги: якщо додаткові покарання призначаються за окремі злочини, вони не можуть не входити до тієї міри покарання, яка остаточно визначена за сукупністю злочинів . Як вже зазначалося, ця вимога, власно кажучи, означає, що при визначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів додаткові покарання, попередньо призначені за окремі злочини, не можуть бути ні поглинуті основними покараннями, ні складені з останніми[347]. Саме на етапі призначення покарання за кожний окремий злочин суд і вирішує питання про необхідність чи, навпаки, недоцільність приєднання до основного покарання ще й додаткового. Якщо ж це питання вирішується судом позитивно, то і остаточна міра покарання за сукупністю злочинів повинна складатися не тільки з основного, а й з додаткового чи декількох додаткових покарань. Так, О. було засуджено за розбій на шість років позбавлення волі з конфіскацією майна і за умисне вбивство на 15 років позбавлення волі, а за сукупністю цих злочинів – лише до 15 років позбавлення волі без конфіскації майна. Пленум Верховного Суду України визнав це рішення суду таким, що суперечить закону (ст. 70 КК), бо додаткове покарання (конфіскація майна), призначене за окремий злочин, було надалі всупереч закону поглинуте основним, остаточно визначеним за сукупністю злочинів[348]. Аналогічної помилки припустився суд і за справою К, якого було засуджено за кваліфіковану крадіжку до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна і за хуліганство до чотирьох років позбавлення волі. Але за сукупністю цих злочинів суд остаточно визначив К. лише позбавлення волі, помилково не приєднавши до нього те додаткове (конфіскацію майна), яке було призначене засудженому за окремий злочин[349]. 3. Якщо відповідно до ч. 4 ст. 52 КК декілька додаткових покарань призначаються судом тільки за один із злочинів, що утворюють сукупність, то ні поглиненню, ні складанню між собою ці додаткові покарання не підлягають, і на підставі ч. 3 ст. 70 КК всі вони лише приєднуються (без попереднього їх поглинення чи складання між собою) на додаток до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю злочинів. У таких випадках усі додаткові покарання застосовуються до засудженого одночасно і кожне з них виконується самостійно. Наприклад, якщо за ч. 3 ст. 368 КК призначається позбавлення волі з конфіскацією майна і позбавленням особи права обіймати певні посади, а за ч. 2 ст. 375 КК – тільки позбавлення волі, то, визначаючи остаточну міру покарання за сукупністю цих злочинів, суд повинен приєднати до основного покарання обидва види зазначених додаткових покарань, яких було попередньо призначено лише за один зі злочинів. 4. Якщо за декілька окремих злочинів, нарівні з основними, призначаються і декілька видів додаткових покарань, то передбачені статтями 70 і 72 КК принципи поглинення, часткового або повного складання чи одночасного застосування використовуються судом, але окремо щодо основних і щодо додаткових покарань. Як вже зазначалося, суд не має права ні поглинати основним покаранням додаткове, ні складати основні і додаткові покарання між собою.

Що ж стосується вибору судом того конкретного принципу, шляхом застосування якого саме додаткові покарання остаточно визначаються (об’єднуються між собою) за сукупністю злочинів, то вирішення цього питання залежить від того, які види додаткових покарань і в яких розмірах були призначені судом за окремі злочини. 5. Якщо за декілька окремих злочинів призначаються декілька додаткових покарань одного виду , то вони попередньо поглинаються (менш суворе більш суворим) чи складаються між собою і лише після цього приєднуються на додаток до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю. 6. Слід звернути увагу і на те, що при визначенні остаточної міри додаткового покарання стосовно тих декількох їх видів, які призначені за окремі злочини, суд повинен додержуватися тих самих вимог, якими він керується і при визначенні остаточного основного покарання. По‑перше, це стосується максимального розміру (строку) остаточно визначеного за сукупністю злочинів додаткового покарання, який повинен дорівнювати тим самим максимальним межам, які передбачені в ч. 2 ст. 70 КК. Обов’язковість дотримання цієї вимоги випливає з того, що при вирішенні цього питання в ч 2 ст. 70 КК закон використовує загальний термін «покарання», маючи на увазі тим самим, що вказівка про максимально припустиму межу в однаковій мірі стосується як основного, так і додаткового видів покарань, Так тлумачить закон і Пленум Верховного Суду України, коли в постанові від 24 жовтня 2003 р. (п. 22) роз’яснює, що «у випадку, коли за кожен із двох або більше злочинів нарівні з основним покаранням призначається й додаткове покарання одного виду, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному складанні не може бути більшим за максимальний строк чи розмір, передбачений для такого виду покарань Загальною частиною КК»[350]. По‑друге, також як і основні, призначені за окремі злочини однакові за видам і розміром (строкам) додаткові покарання поглиненню між собою не підлягають, крім випадків, коли вони призначені у максимальних межах, передбачених ч. 2 ст. 70 КК. Так, цілком слушно Верховний суд України визнав таким, що суперечить вимогам ч. 1 ст. 70 КК, вирок суду за справою П., бо призначені йому однакові за видом і розміром додаткові покарання за окремі злочини при остаточному їх визначенні за сукупністю злочинів були поглинуті одне іншим[351]. 7. Якщо за декілька окремих злочинів призначаються декілька додаткових покарань різних видів, то усі вони повинні бути приєднані (без поглинення і складання між собою) до остаточно визначеного за сукупністю злочинів основного покарання, бо згідно з ч. 4 ст. 72 КК різновидні додаткові покарання у всіх випадках застосовуються одночасно. Отже, у всіх таких ситуаціях, незалежно від того, який принцип було застосовано судом для визначення остаточного основного покарання за сукупністю злочинів, щодо різновидних додаткових покарань він має право використовувати лише один такий принцип – одночасного застосування до засудженого тих додаткових покарань різних видів, які було призначено за окремі злочини. Таким чином, на відміну від різновидних основних покарань, які, як вже зазначалося, можуть бути остаточно визначені за сукупністю злочинів шляхом: а) або поглинення (ч. 1 ст. 70 КК), б) або складання (ч. 1 ст. 72 КК), в) або одночасного їх застосування (ч. 3 ст. 72 КК), додаткові покарання різних видів не підлягають ні поглиненню, ні складанню між собою за сукупністю злочинів, а завжди призначаються за принципам одночасного їх застосування. Тому у постанові від 24 жовтня 2003 р. роз’яснюється (п, 22), що у випадках, «якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені різні види додаткового покарання, то вони мають бути зазначені у вироку з наведенням відповідних розмірів та строків і при призначенні остаточного покарання, оскільки виконуються самостійно (ч. 4 ст. 72 КК)»[352]. 8. Зі змісту ч. 1 ст. 70 КК випливає, що при визначенні остаточного покарання, стосовно як основних, так й додаткових покарань суд має право обрати один й той самий принцип їх призначення за сукупністю (наприклад, поглинення чи складання) Але це зовсім не означає, що у всіх випадках суд зв’язаний у своєму виборі і завжди повинен обрати лише один і обов’язково однаковий такий принцип як щодо основних, так і щодо додаткових покарань. Закон (ч. 1 ст. 70 КК) наділяє суд правом вільного вибору принципів призначення покарання за сукупністю злочинів. Тому, виходячи з потреб індивідуалізації покарання, враховуючи обставини конкретної справи, особу винного, а також специфічні властивості окремих видів покарань, суд має право щодо основних покарань застосувати один принцип приведення їх у сукупність (наприклад, поглинення) а стосовно додаткових – інший (наприклад, складання). Більше того, оскільки і основні, і додаткові покарання, призначені за окремі злочини, можуть як співпадати, гак і відрізнятися між собою за видом, а покарання, які належать до одного виду, можуть бути призначені на різні строки (у різних розмірах), цілком може скластися і така ситуація, коли суд просто зобов'язаний керуватися різними принципами стосовно основних і додаткових покарань для остаточного їх визначення за сукупністю злочинів. Показовою у цьому плані є справа П., який за ч. 2 ст. 212 КК був засуджений на два роки обмеження волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з виконанням адміністративно‑господарських та організаційно‑розпорядчих обов’язків, строком на один рік, і за ч. 2 ст. 364 КК – на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати такі ж самі посади, строком також на один рік, а за сукупністю цих злочинів – на п’ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати вищезазначені посади строком на один рік. Таким чином, для визначення остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд відносно як основних, так і додаткових видів покарань обрав один й той самий принцип – поглинення. Проте Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України вирок щодо П. в частині призначення додаткового покарання скасувала, зазначивши при цьому, що «визначення засудженому остаточного додаткового покарання за сукупністю злочинів відповідно до ч. 1 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим не відповідає роз’ясненню, даному Пленумом Верховного Суду України у п. 21 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з яким однакові за видом і розміром покарання (основні чи додаткові) поглиненню не підлягають». В ухвалі цілком слушно зазначається, що оскільки за кожен окремий злочин були призначені однакові за видом (позбавлення права обіймати ті ж самі посади) і розміром (один рік) додаткові покарання, то поглиненню між собою вони підлягати не можуть і стосовно них суд повинен був застосувати принцип складання – часткового чи повного[353]. Таким чином, у справі П. суд повинен був визначити остаточне основне покарання за принципом поглинення, а остаточне додаткове – за принципом складання. Різні принципи приведення у сукупність щодо основних і щодо додаткових видів покарань суд повинен застосувати й у випадках, коли основні види покарань належать до одного чи таких різних їх видів, які передбачені в ч. 1 ст. 72 КК, а додаткові – до різновидних, про які мова йде у ч. 4 ст. 72 КК. Наприклад, якщо за ч. 2 ст. 212 КК призначається обмеження волі з позбавленням права обіймати певні посади, а за ч. 2 ст. 368 КК – позбавлення волі з конфіскацією майна, то, визначаючи остаточне покарання за сукупністю цих злочинів, суд вправі щодо основних покарань застосувати принципи або поглинення, або складання, а щодо додаткових – повинен обрати лише принцип одночасного їх застосування.
<< | >>
Источник: І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання. 2008

Еще по теме 2.1.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів:

  1. 2.1.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю злочинів Призначення покарання за окремі злочини, то утворюють сукупність
  2. 2.2.3. Призначення додаткових покарань за сукупністю вироків
  3. Порядок призначення покарання за сукупністю злочинів
  4. 2.3. Особливості призначення окремих видів покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  5. 3.3. Судова практика з питань призначення покарання за сукупністю злочинів та сукупністю вироків
  6. 2.1. Призначення покарання за сукупністю злочинів
  7. Визначення остаточної міри покарання за сукупністю злочинів
  8. 2.2.2. Порядок і межі призначення покарання за сукупністю вироків
  9. 2.2. Призначення покарання за сукупністю вироків
  10. Розділ 2. Призначення покарання за множинність злочинів Вступ
  11. І. О. Зінченко В. І. Тютюгін. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання, 2008
  12. 1.4.2. Сукупність злочинів
  13. 2.1.4. Призначення покарання за правилами ч. 4 ст. 70 КК
  14. після призначення покарання судом
  15. без призначення покарання
  16. звільненні засудженого від покарання або в заміні покарання чи невідбутої його частини більш м’яким
  17. Складання покарань
  18. Одночасне застосування різновидних покарань
  19. 1.4.3. Рецидив злочинів
  20. Поглинення менш суворого покарання більш суворим